Розділ 45

Темно-синій «Вольво» безшумно звернуло в один із вузьких тупиків Воздвиженки й зупинилося біля старих кам’яних воріт.

Далі дорога майже зникала, гублячись поміж будинків і схилу. З одного боку до неї впритул підступав крутий пагорб, густо порослий кленами та старим плющем. З іншого — простягалася глуха стіна будинків, що мовчазно нависала над вузьким проїздом.

Навіть удень тут було малолюдно.

А вночі ця частина Києва здавалася зовсім чужою. Наче шматок міста раптом випадав зі звичного ритму й залишався десь осторонь від усього, що відбувалося навколо.

Двигун заглушили.

На кілька секунд запанувала майже дзвінка тиша.

Дверцята з боку водія відчинилися.

З автомобіля вийшов Стас.

Точніше — його тіло, підпорядковане волі іншої сутності.

Рухи були надто плавними. Надто точними. У них не залишилося нічого від звичної людської метушні чи мимовільної скутості. Кожен жест здавався продуманим до найменшої деталі, наче тіло більше не належало людині, яка колись ним керувала.

За мить із машини вийшла Марина.

Стас підійшов до воріт.

За ними темнів старий триповерховий будинок, складений із потемнілої від часу цегли. Верхні поверхи майже повністю ховалися за розрослими гілками дерев, а нижній поверх, здавалося, просто вростав у схил пагорба.

Колись тут, мабуть, стояв звичайний міський будинок.

Тепер він здавався частиною самої гори.

Наче не люди збудували його тут, а сама земля поступово поглинула споруду, залишивши назовні лише те, що вважала за потрібне.

Кассандра придбала будинок лише три дні тому — через підставних осіб і без жодного документа, який міг би безпосередньо пов’язати цю нерухомість із нею.

Саме так і мало бути.

Ззовні будинок виглядав майже занедбаним. На вікнах першого поверху висіли старі дерев’яні віконниці. Подекуди штукатурка давно обсипалася, оголюючи цеглу. А залізна вивіска на стіні настільки поіржавіла, що розібрати напис на ній уже було неможливо.

Для стороннього погляду тут не було нічого цікавого.

Саме це Кассандрі й було потрібно.

Стас дістав ключ.

Вставив його в замок.

Механізм не піддався одразу. Ключ кілька разів провернувся в замковій щілині, перш ніж усередині щось сухо клацнуло.

Важкі двері повільно відчинилися.

— Уперед, — тихо сказав Стас.

Вони увійшли.

Усередині було несподівано тепло.

І надто тихо.

Не було ні пилу, ні запаху вогкості, ні затхлості, яких можна було очікувати від будинку, що зовні здавався покинутим.

Замість цього в повітрі відчувався запах старого дерева, воску й чогось іще — ледь уловимого, холодного й металевого.

У вузькому коридорі горіла єдина лампа.

Її тьмяне світло ледве досягало дальніх кутів, залишаючи там густі пасма темряви.

Стас зачинив і замкнув двері, після чого кілька секунд стояв нерухомо.

Прислухався.

Десь нагорі ледь чутно скрипнуло дерево.

Стас повільно підняв голову.

Чекав.

Але більше не почув нічого.

Він рушив до вітальні.

І тут будинок немов змінився.

Підлогу вкривали темні килими, уздовж стін стояли масивні шафи, а важкі меблі створювали в приміщенні відчуття старовинної, майже забутої розкоші.

У глибині кімнати стояв старий камін.

Поруч із ним — велике дзеркало в потемнілій від часу рамі.

Воно здавалося особливо недоречним серед решти інтер’єру.

І водночас — надто важливим.

Щільні штори повністю закривали вікна, не пропускаючи всередину жодного променя вуличного світла.

Здавалося, кімната була відрізана від усього зовнішнього світу.

Стас підійшов до масивного столу й поклав на нього ключі.

Марина залишилася біля дверей.

Вона мовчки дивилася на нього, не ставлячи жодного запитання.

Стас повільно повернув голову.

— Сідай. До настання ночі доведеться почекати. У мене зараз немає сил відкрити портал. Потрібно відпочити.

Марина пройшла до кімнати й опустилася в глибоке шкіряне крісло.

Стас ліг на диван.

Заплющив очі.

Тепер залишалося лише чекати.

До початку суду над убивцею було ще вісімнадцять годин.

І Кассандра була впевнена: цього разу покарання буде значно суворішим за попереднє.

На обличчі Стаса повільно з’явилася усмішка.

Холодна.

Майже непомітна.

А потім Кассандра провалилася в сон.