Розділ 44

Аліса та Марта вбігли у двір саме тієї миті, коли Максим Барсов допомагав підвестися Адріану, витягуючи його із сусідського паркану.

Виглядав вампір при цьому далеко не найкращим чином. Одяг був забруднений, волосся розтріпалося, а на обличчі застиг вираз людини, якій усе, що відбувається, подобалося дедалі менше й менше.

Ярош притискав закривавлений рушник до носа й обережно обмацував ребра, кривлячись від болю. Тіна насилу докульгала до дерев'яної лавки й практично звалилася на неї.

Польоти крізь паркан на проїжджу частину явно не минули без наслідків для неї.

Перед очима дівчини все ще кружляли різнокольорові кола. Простір повільно обертався, наче земля під ногами ніяк не могла вирішити, у який бік їй рухатися. У вухах стояв безперервний дзвін, що заглушував майже всі навколишні звуки.

Вона кілька разів глибоко вдихнула, намагаючись прийти до тями, але від цього лише сильніше відгукнулося болем усе тіло.

У голові слідчого Барсова теж шуміло — як від отриманих травм, так і від дикої кількості запитань, які так і рвалися назовні.

Він ще кілька секунд просто стояв, переводячи погляд з одного учасника подій на іншого.

Забагато дивного.

Забагато речей, які неможливо було пояснити звичайною бійкою.

Марта швидким поглядом оцінила ушкодження кожного й одразу підійшла до Тіни.

— Давай спробуємо виправити хоча б це.

Відьма підняла руки над дівчиною.

На кілька секунд у дворі стало незвично тихо.

Марта схилила голову й тихим, низьким голосом почала шепотіти незрозумілі давні заклинання.

Максим насупився.

Він не розумів ані слова.

Але те, що сталося далі, змусило його забути про всі запитання.

Якби слідчий не побачив цього на власні очі, він ніколи й нізащо не повірив би чужим словам.

Просто поруч із ним молоденька яблуня почала всихати.

Спочатку ледь помітно.

Один зелений лист раптом потемнів і опустився вниз. За ним другий. Потім ще кілька.

По корі наче пробігла невидима хвиля.

Листя почало скручуватися, втрачаючи колір. Гілки ставали сухими просто на очах, наче дерево за лічені секунди проживало роки.

Максим мимоволі відступив на крок.

Йому здалося, що він чує тихий хрускіт.

З кожною миттю яблуня все більше втрачала життя.

І водночас Тіна, яка лежала на лавці, змінювалася буквально на очах.

Дихання дівчини поступово вирівнялося.

Блідість відступала від обличчя, повертаючи шкірі здоровий рум'янець. Подряпини затягувалися, наче хтось невидимий стирав їх зі шкіри. Навіть напруження на її обличчі поступово зникало.

Марта продовжувала шепотіти.

Ще мить — і остання велика гілка яблуні сіпнулася, осіла вниз і зі скреготом переламалася.

Сухий стовбур розсипався.

Не впав.

Саме розсипався — перетворившись на купу сірого трухлявого пороху біля самого паркану.

У дворі запанувала тиша.

Тіна кілька секунд сиділа нерухомо, прислухаючись до власного тіла.

Потім легко підвелася на ноги.

Провела долонею по обличчю, ніби перевіряючи, чи справді зник біль, і коротко кивнула Марті:

— Дякую.

— Тепер ти, — промовила відьма, повертаючись до слідчого.

Максим Барсов не був із боязкого десятка.

Він бачив кров. Бачив смерть. Бачив людей, які поводилися так, наче втратили розум. За роки служби його було непросто чимось здивувати.

Але зараз він на мить щиро злякався.

Лише на мить.

Цього виявилося достатньо.

Марта встигла відчути його страх.

— Не бійся, усе буде добре, — спокійно промовила вона.

— Дуже сподіваюся, — пробурмотів Барсов.

Він важко опустився на лавку.

Марта підняла одну руку над його головою, а другу витягнула в бік ясена, що ріс неподалік.

Слідчий напружився, очікуючи чого завгодно.

Але нічого страшного не сталося.

Навпаки.

Біль у ребрах почав стихати з кожним вдихом.

Тяжкість у потилиці поступово розчинялася. Шум у голові ставав тихішим, зір прояснювався, а тіло наче позбавлялося накопиченої втоми.

Максим здивовано поворушив плечем.

Біль майже зник.

Зате ясен навпроти них почав змінюватися.

Спочатку почорніла одна гілка.

Потім друга.

Третя важко хитнулася, наче дерево раптом стало надто старим, щоб утримувати власну вагу.

Листя почало осипатися.

Минуло лише кілька секунд — і три великі гілки вже повністю висохли.

Барсов повільно перевів погляд із власних рук на дерево.

— Що ви щойно зробили?.. — переводячи подих, видихнув він.

Марта опустила руки.

— Передала тобі життєву силу дерева. Їй — теж.

Вона кивнула на Тіну.

— Будь-яка магія має свою ціну. Дерево шкода, — відьма на мить подивилася на почорнілі гілки, — але ти нам знадобишся здоровим.

Вона знову подивилася на Барсова.

— Ще нічого не закінчилося. Якщо я маю рацію, вона піде шукати третього. І це наш єдиний шанс її схопити.

— Гаразд...

Барсов вимовив це майже автоматично.

Кілька секунд він мовчав, переводячи погляд із розсипаної яблуні на почорнілий ясен, а потім назад на Марту.

Запитання, яке весь цей час крутилося в його голові, нарешті виявилося сильнішим за здоровий глузд.

— А ви взагалі хто такі?

Аліса тихо усміхнулася.

Запізнілість цього запитання була настільки очевидною, що вона навіть не стала нічого говорити.

Марта лише стримано подивилася на слідчого.

— Я відьма.

Барсов моргнув.

Марта спокійно продовжила:

— Ці двоє, — вона кивнула в бік Адріана та Інґрід, — вампіри.

Потім її погляд перемістився на Тіну та Яроша.

— А ось вони — перевертні.

Максим на мить завис.

Його погляд став скляним.

Мозок судомно намагався перетравити почуте, зіставляючи щойно побачене з тим, що ще вранці він вважав неможливим.