Розділ 43

На старій батьківській дачі — у напівзабутому селищі за сорок кілометрів від міста — Стас безвилазно сидів уже четверту добу. Разом із ним у будинку перебували троє похмурих охоронців, але навіть їхня присутність зовсім не додавала впевненості.

Стаса буквально трусило від страху. Він раз по раз перевіряв запобіжник старенької рушниці, хоча чудово розумів, що в разі справжньої небезпеки навряд чи встигне нею скористатися. Після розгрому в офісі та втрати брошки все його життя остаточно пішло шкереберть: раптові податкові перевірки, інтерес прокуратури, заблоковані рахунки...

Перші два дні він ще намагався вдавати, що тримає ситуацію під контролем, і час від часу відповідав на дзвінки. Але вчора, не витримавши чергового нервового зриву, просто жбурнув телефон у стіну, розтрощивши його вщент.

Процвітаюча фірма стрімко йшла на дно, а Стас панічно шукав спосіб урятувати власну шкуру.

Сидячи в напівтемній вітальні, він уже не був упевнений, що їхнє рішення з Тарасом розділитися було такою вже хорошою ідеєю.

За вікнами поступово згущувалися сутінки. Час від часу Стас підходив до вікна й обережно визирав назовні. Дачне селище здавалося мертвим. Ані машин, ані випадкових перехожих. Лише рідкісний вітер ворушив верхівки дерев.

І все ж позбутися відчуття, що за будинком хтось стежить, він так і не зміг.

У цей самий час темніючою трасою в бік селища впевнено рухався службовий автомобіль.

За кермом сидів слідчий Максим Барсов. Він крутив кермо й уже добрих тридцять хвилин безперервно вичитував Воронцову за самодіяльність:

— А якби з тобою щось сталося?! Ти хоч трохи головою думала?! Тебе мало відшмагати!

Журналістка лише зітхала, смиренно готуючись вислуховувати його невдоволення аж до самої дачі.

Але несподівано Барсов замовк.

Він насупився й напружено втупився в дзеркало заднього огляду.

— Мені здається, за нами хвіст, — стримано промовив він.

— Упевнений? — перепитала Аліса.

— Так, упевнений. Ота «Вольво» веде нас від самого міста. Їде чітко за нами, нікуди не звертаючи. Зараз перевірю...

Слідчий уже зібрався втиснути педаль газу в підлогу, але Воронцова вчасно його зупинила:

— Не треба нічого перевіряти. Це наша допомога.

— Допомога? — Барсов здивовано звів брову, мигцем глянувши на неї.

— Допомога, — зійшла до пояснень Аліса. — Слухай, нам самим із цією ситуацією не впоратися. Повір, я знаю, про що кажу. Я не все тобі розповіла про Тараса... Просто повір: вони нам точно знадобляться.

— «Вони» — це хто? — цілком логічно уточнив слідчий.

Але відповіді не отримав.

Барсов важко зітхнув і міцніше стиснув кермо:

— Воронцова, щойно дістанемося до Стаса, я тебе сам приб'ю.

— Не приб'єш, — із легкою усмішкою відгукнулася Аліса.

Вона згадала, як годину тому, поки чекала на слідчого біля кафе, заради цікавості злегка стиснула товсту металеву трубу огорожі — і та зімкнулася, наче пластилінова.

Тепер Воронцова точно знала: сили в них явно нерівні, і зробити з нею Максим нічого не зможе, хоч би як сильно захотів.

— Кажеш, твоя «допомога» нам знадобиться? — буркнув Барсов.

— Однозначно так.

Поліцейська машина звернула до перших дачних будинків.

Керуючись внутрішнім чуттям, Аліса попросила:

— Гальмуй тут.

Слідчий виконав прохання, зупинившись на пагорбі, не доїжджаючи до вулиці, що пролягала нижче.

Позаду одразу ж м'яко підкотила темно-синя «Вольво».

З неї вийшли п'ятеро. До чотирьох уже знайомих Алісі супутників приєднався ще один — той самий високий хлопець, який зовсім недавно без видимих зусиль підняв її важкий мопед.

Марта коротко кивнула й представила своїх супутників, а потім, кинувши погляд на розташовані трохи нижче вздовж вулиці дачі, запитала:

— Він у тому будинку?

Відьма вказала рукою на п'яту ділянку з правого боку.

Слідчий звірився з екраном смартфона й ствердно кивнув:

— Так. Я сходжу, дізнаюся, що в нього і як.

— Не треба, — м'яко зупинила його Інґрід. — Краще Тіна.

— Слухайте ви... — почав було Максим Барсов, обертаючись до них.

Але раптом спантеличено завмер, помітивши, що приїжджих щойно стало на одного менше:

— А де ця дівчина?!

— Пішла розвідати обстановку. Скоро буде, — швидко відповіла Марта й, наче бажаючи його заспокоїти, додала: — Та ви не хвилюйтеся так, Максиме. Ще рано. Хвилюватися треба буде тоді, коли сюди Кассандра дістанеться.

— Хто дістанеться?

— Марина, — уточнила Аліса.

Марта подивилася на неї й похитала головою:

— Правильніше буде — Кассандра.

— Кассандра так Кассандра, — легко погодилася Аліса.

І саме в цей момент тишу зануреного в напівтемряву дачного селища розірвав сухий, оглушливий постріл.

Минуло лише кілька секунд — і слідом за першим із глибини вулиці гримнув другий.

Максим Барсов спрацював миттєво.

Не втрачаючи ані секунди на розпитування, він стрибнув за кермо поліцейського автомобіля, заревів двигуном і з пробуксовкою рвонув униз схилом просто до п'ятого будинку.

— За мною! — коротко кинула Марта.

Аліса з відьмою побігли ґрунтовою дорогою слідом за червоними габаритними вогнями автомобіля, що віддалявся.

Воронцова лише мигцем встигла озирнутися назад, щоб переконатися: Адріан, Інґрід і Ярош зникли.

Випарувалися без звуку — ще до того, як слідчий встиг зняти автомобіль із ручного гальма.

Перевертень і вампіри вже мчали до джерела стрілянини навпростець, крізь густі зарості та похилені паркани, на швидкості, недоступній жодній людині.

Максим Барсов вбіг у двір дачної ділянки саме тієї миті, коли з розбитого вікна з криком вивалився Стас.

Із глухим звуком він гепнувся на спину, дико застогнав і, зібравши останні сили, почав судомно підводитися.

Помітивши людину, яка бігла до нього, Стас від жаху остаточно втратив розум.