Розділ 42

Марта, Інгрід, Тіна, Ярош та Аліса стояли в тіні дерев, неподалік від будинку, де ще зовсім недавно жила Кассандра.

Ззовні все виглядало цілком звичайно.

На лавці неподалік сиділа літня жінка, час від часу поправляючи хустку й байдуже дивлячись кудись перед собою.

— Ти впевнена, що це тут? — тихо запитала Марта.

Аліса кивнула.

— Вона живе в цьому будинку. Другий під'їзд, квартира номер тринадцять.

Промовляючи це, Воронцова сама мимоволі подивилася на вікна.

Їй усе ще було важко повірити, що за ними знаходилося саме те місце, яке вона пам'ятала.

Марта повільно заплющила очі.

На кілька секунд навколо запанувала цілковита тиша. Навіть вітер, здавалося, стих, залишивши їх у нерухомому зеленому напівмороку.

Відьма до чогось прислухалася.

Вона наче намагалася вловити те, чого звичайна людина ніколи не змогла б відчути.

Ні перевертні, ні Інгрід не заважали їй. Аліса теж мовчала, усе ще прокручуючи в голові їхню недавню довгу розмову в особняку.

Занадто багато їй встигли відкрити.

Про їхні власні світи.

Про мертвий світ Безодні, звідки непрохані гості століттями намагалися проникнути в людську реальність та їхні світи. А Стражі захищали Переходи вже не одне століття.

Про загадковий Естріт, про який навіть вони знали лише жалюгідні крихти — давні легенди, уривки переказів і відомості, що збереглися лише у болотяних відьом.

Ким би не були мешканці того простору, Стражі прагнули з ними познайомитися.

Аліса ж думала зовсім про інше.

Про минуле.

Про те, що сталося рік тому.

Про Кассандру.

Про Стаса й Тараса.

Про те полювання, яке жінка влаштувала на них, і про причину, через яку була готова йти до кінця.

Відповіді, судячи з усього, ховалися саме тут.

І кожен, хто прийшов до цього будинку, хотів їх отримати.

Марта нарешті розплющила очі.

— Я нічого не відчуваю, — промовила вона. — Ні порталу, ні присутності Ксарха.

— Може, Діббука? — перепитала Тіна.

Марта на мить замислилася й похитала головою.

— Ксарха. Мені здається, вона саме Ксарх. Не знаю чому, але чуття підказує саме це.

Вона ще раз подивилася на будинок.

— Гаразд. Перевіримо, що всередині?

— Так, — відгукнулася Тіна.

Марта пішла першою.

Слідом рушила Інгрід, за нею Аліса. Замикали невелику процесію Тіна та Ярош.

Підійшовши до будинку, Аліса машинально зупинилася біля лавки.

— Добрий день, — за звичкою привіталася вона зі старенькою.

Та навіть не повернула голови.

Аліса здивовано подивилася на неї, а потім перевела погляд на Яроша.

— Вони тебе не бачать і не чують, — тихо пояснив перевертень, порівнявшись із Воронцовою. — Зайві свідки нам ні до чого.

— Як зручно... — пробурмотіла Аліса й пройшла всередину під'їзду.

Важкі металеві двері другого під'їзду самі собою безшумно розчинилися, погойдалися кілька секунд у повітрі й із гучним, соковитим «БАХ!» захряснулися назад. Старенька на лавці від несподіванки підскочила, перелякано повернувши голову в бік входу.

Аліса здригнулася.

Інгрід повільно обернулася до Яроша.

— «Тихо зайшли й вийшли», так, Яроше? — отруйно прошипіла вампірка.

— Марта ж чітко сказала, що там нікого немає!

— А ти прямо взяв і одразу повірив?

Ярош знизав широкими плечима.

Коли Інгрід відвернулася, він тихо пробурмотів собі під ніс:

— Я, між іншим, теж нічого не чую...

Марта нічого не відповіла.

Вона просто підійшла до дверей квартири номер тринадцять.

Кілька секунд дивилася на потемніле дверне полотно, після чого легко штовхнула його рукою.

Двері відчинилися.

Всередині було тихо.

Надто тихо.

Марта першою переступила поріг.

Передчуття відьми не обмануло.

У приміщенні справді нікого не було.

Але квартири, строго кажучи, у звичному розумінні теж більше не існувало.

Аліса зупинилася на порозі.

Кілька секунд вона просто дивилася перед собою.

— Нічого не розумію... — розгублено пробурмотіла вона.

У пам'яті ще надто добре збереглося те, що вона бачила тут раніше.

Тепле світло.

Меблі.

Кімнати.

Предмети, які здавалися цілком звичайними.

А тепер перед нею було щось зовсім інше.

Стіни вкривали брудні потьоки. Шпалери в багатьох місцях відшарувалися й звисали клаптями. Стеля потемніла від вогкості, а по кутках розповзлася пліснява.

На підлозі валялися уламки дерева, шматки штукатурки та товстий шар сірого пилу.

Деякі предмети ще можна було впізнати.

Але виглядали вони так, ніби пролежали тут десятиліттями.

— Тут же все було... зовсім по-іншому! — прошепотіла Аліса.

— Ти бачила марево, — спокійно пояснила Марта.

Воронцова повільно увійшла всередину.

Погляд сам собою зупинився на старій шафі.

Колись вона, судячи з усього, була добротна.

Тепер від неї залишився лише потемнілий дерев'яний короб, укритий тріщинами.

Аліса обережно простягнула руку.

Кінчик пальця торкнувся дверцят.

Хрусь.

Дерево просто під її пальцями провалилося всередину й розсипалося на сіру труху.

Аліса різко відсмикнула руку.

— Ой... Вибачте, я не хотіла.

Тіна подивилася на неї.

Ярош теж.

Аліса винувато розвела руками.

— Я просто хотіла подивитися.

Вона спробувала взяти себе в руки й, майже не замислюючись, ухопилася за дверну ручку.

Та миттєво відламалася.

Воронцова застигла.

Подивилася на ручку у своїй долоні.

Потім на двері.

— Та що ж це таке! Коли це закінчиться?!

Вона кинула ручку на підлогу.

Та глухо дзенькнула об стару плитку.

— Важко сказати, — відгукнулася Марта.

Відьма уважно розглядала стіну навпроти.