Розділ 40

Кассандра вийшла з порталу в огидному настрої.

Зробивши три кроки вперед дерев’яним паркетом, вона безшумно опустилася в крісло й миттєво заволоділа тілом Марини, яка весь цей час нерухомо сиділа на місці, чекаючи на її повернення.

З Алісою вийшла схибка.

Дівчисько якимось чином зуміло вистежити, де вона перебуває, а отже… звідси доведеться йти. І якомога швидше.

Кассандра повільно оглянула кімнату.

Шкода.

Цей будинок їй справді подобався. Тут було зручно, тихо й достатньо далеко від сторонніх очей. Але тепер усе це втратило значення.

Якщо Аліса змогла знайти її одного разу, то зможе зробити це знову.

А другого зіткнення Кассандрі зараз хотілося уникнути.

Вийшовши на вулицю, вона попрямувала до найближчої стоянки вантажних автомобілів. Швидко знайшовши потрібну вантажівку, Кассандра домовилася з водієм про перевезення кількох речей і, заплативши потрібну суму готівкою, назвала адресу.

Водій, Степан Кузьмич, — вусатий чолов’яга в синьо-червоній футболці якогось футбольного клубу, — доїхав до вказаного будинку, разом із господинею піднявся на другий поверх і зайшов до квартири.

— А у вас тут затишненько, — зауважив він, оглядаючи доглянуту, багато обставлену кімнату.

— Дякую, — сухо відгукнулася Кассандра.

Степан Кузьмич ще раз ковзнув поглядом по інтер’єру.

Усе тут виглядало дорого. Навіть надто дорого для людини, яка збиралася перевозити речі на звичайній вантажній машині.

Але замовлення є замовлення.

— Так, давайте, показуйте, що виносити, і я потихеньку завантажуватиму.

Кассандра вдячно кивнула й указала пальцем у куток:

— Тільки ось це. Усі інші речі залишаються тут.

Степан Кузьмич здивовано звів брову, але нічого не сказав.

Дивацтва замовників його аж ніяк не хвилювали. Перевезення оплачено, а якщо везти потрібно лише одне дзеркало на повний зріст — то йому ж краще та простіше.

«Дивна дівчина», — промайнуло в голові водія, коли він підійшов до красивої різьбленої рами.

Дзеркало було високим, майже від підлоги до стелі, з масивною дерев’яною рамою, вкритою складним різьбленням. На перший погляд — просто дорога старовинна річ.

Степан Кузьмич нахилився, обхопив дзеркало знизу й спробував його підняти.

Напружився.

Нічого.

Він насупився, подивився на дзеркало знизу вгору, наче намагаючись зрозуміти, у чому підступ.

Зайшов з іншого боку, вперся ногами в підлогу й знову потягнув.

Нічого.

Дзеркало навіть не ворухнулося.

— Нічого не розумію... — пробурмотів Степан Кузьмич, якому стало страшенно ніяково перед замовницею.

Дзеркало хоч і було великим, на весь зріст, але аж ніяк не виглядало непідйомним. Перетягавши за своє життя тисячі вантажів, шаф і навіть піаніно, Степан Кузьмич умів із першого погляду визначити, впорається він сам чи ні.

А тут...

Звичайне дзеркало стояло на паркеті так, наче пустило вглиб будівлі мертве коріння й вирішило залишитися тут навіки.

Чоловік випростався й витер долоню об футболку.

— Напевно, треба допомогу підтягнути... Напарника покликати. Схоже, сам не впораюся.

— Не потрібно, — спокійно відповіла Кассандра. — Удвох ми зможемо його перетягнути.

Водій із легкою недовірою подивився на тендітну дівчину, скривився й мовчки відійшов убік.

Він вирішив дати замовниці самій спробувати свої сили, а потім із чистою совістю взяти трохи більше грошей за надзвичайно важкий вантаж.

Кассандра підійшла до ростового дзеркала.

На кілька секунд затримала погляд на його темній поверхні.

Потім узялася за один край рами й легко, абсолютно без видимих зусиль, підняла її над підлогою.

Степан Кузьмич ошелешено кліпнув.

— Беріть з іншого боку.

Чоловік швидко підхопив раму з протилежного краю.

І цього разу все-таки зумів відірвати її від паркету.

Із величезними, нелюдськими зусиллями.

Але зумів.

Просуватися до виходу з квартири було надзвичайно важко. Ноги налилися свинцем, м’язи пекло, наче вони тягнули не дерев’яний предмет із дзеркалом, а багатотонну брилу вгору.

Кожен крок давався із зусиллям.

Кожен наступний здавався важчим за попередній.

Але найстрашнішим було навіть не це.

З кожним кроком десь глибоко в грудях Степана Кузьмича наростав липкий, крижаний страх.

Звідки він узявся і чого саме треба боятися, водій і сам не зміг би пояснити.

Просто ставало страшно.

Спочатку ледь помітно.

Потім сильніше.

А потім цей божевільний, тваринний жах наче вирвався зсередини, розриваючи думки на шматки. Хотілося кинути дзеркало, вибігти з квартири й більше ніколи сюди не повертатися.

Але чому?

Що тут було не так?

Степан Кузьмич не знав.

І від цього ставало ще гірше.

До моменту, коли дзеркало зі стуком поклали в кузов вантажівки, спиною чоловіка вже тричі пробіг сухий, неприємний холодок.

Він важко дихав і кілька секунд просто стояв, дивлячись на кузов, що зачинявся.

Йому чомусь здавалося, що разом із дзеркалом він виніс із квартири щось таке, чому взагалі не слід було залишати це місце.

Степан Кузьмич тут же відігнав цю безглузду думку.

Дурниці.

Напевно, просто втомився.

А коли він нарешті заліз до кабіни й сів за кермо, то вже щиро пошкодував, що взагалі взявся за цю роботу.

Щось навколо було катастрофічно, моторошно не так.

Але що саме — розум відмовлявся формулювати.

— Ви... двері зачиняти не будете? — здивовано й затинаючись запитав водій, коли Кассандра безшумно сіла на пасажирське сидіння.

— Немає потреби, — не повертаючи голови, відповіла вона. — Нічого цінного там усе одно немає.

Степан Кузьмич лише спантеличено хмикнув, витер холодний піт, що виступив на лобі, завів двигун і рушив із місця.

Він так і не дізнався, що удавана розкіш і доглянута краса квартири, яку він щойно бачив на власні очі, тієї ж миті безслідно розтанули, щойно вантажівка виїхала з двору.