Розділ 35

Впевненим, майже механічним кроком Тарас рухався вулицями, абсолютно ігноруючи рідкісний ранковий транспорт і перехожих, які поступово заповнювали тротуари. Він не озирався, не робив пауз і не виявляв ані найменшого сумніву щодо маршруту, наче всередині нього працював чітко налаштований компас, безпомилково ведучи до єдиної відомої йому мети.

Слідом за ним, тримаючись на безпечній відстані, йшла Аліса Воронцова.

У голові журналістки крутився цілий рій думок. Вона вже тричі встигла щиро подякувати провидінню за те, що напередодні ввечері перед виходом із дому взула зручні кросівки, а не туфлі. Ноги поступово наливалися важкістю, дихання стало глибшим, але зупинятися Аліса не збиралася.

Разом із фізичною втомою в ній дедалі сильніше зростало здивування.

Куди він іде? Чому пішки? І головне — звідки в ньому стільки холоднокровності після істерики в поліції?

Воронцова завжди вважала, що непогано розбирається в людях. Страх, який опанував Тараса останніми годинами, було видно неозброєним оком. Вона сама бачила його стан і пам'ятала, яким він був ще зовсім недавно.

А тепер...

Тепер перед нею наче була зовсім інша людина.

Жодних різких рухів. Жодних спроб озирнутися. Жодного прояву паніки.

Лише спокійний, майже байдужий погляд і розмірений крок.

Поведінка Тараса здавалася чужорідною.

Неправильною.

І саме це лякало Алісу найбільше.

Час стрімко наближався до сьомої ранку, коли цей дивний марш-кидок нарешті завершився.

Тарас зупинився перед непримітним, дещо обшарпаним двоповерховим будинком. Фасад давно втратив свій первісний колір, де-не-де проступала стара штукатурка, а перекошений паркан явно вже давно потребував ремонту.

На хвилину Тарас завмер.

Він мовчки розглядав густі квітучі яблуні у дворі, чиї важкі гілки майже повністю приховували будинок від сторонніх очей. У ранковому світлі білі квіти здавалися надто яскравими на тлі потемнілих стін.

Потім Тарас попрямував до другого під'їзду.

Аліса на секунду застигла за рогом сусідньої будівлі.

Погляд журналістки повільно ковзнув по перекошеному паркану, яблунях, та старих стінах...

І тут у пам'яті спалахнула давно забута картина.

Стоп.

Вона насупилася.

Я ж знаю це місце...

Знала.

І тепер уже цілком точно.

Це був той самий будинок.

Справа про вбивство — резонансне й моторошне, про яке рік тому писали практично всі міські газети. Зокрема й вона.

Аліса теж проводила власне розслідування, збирала відомості, розмовляла з людьми, підіймала старі публікації. Але зрештою для публікації обрали не її статтю.

Зате вона чудово пам'ятала тодішні чутки.

Особливо одну.

Про дивну жінку, яка жила у квартирі на другому поверсі.

Аліса знову подивилася на будинок.

Що йому могло тут знадобитися?

Журналістське чуття підказувало: відповіді знаходяться всередині.

А дії Тараса ставали дедалі менш зрозумілими.

А з'ясовувати те, чого не розуміла, Воронцова звикла особисто.

Навіть якщо іноді це була не найрозумніша звичка.

Дочекавшись, поки Тарас зникне за важкими дерев'яними дверима, Аліса безшумно ковзнула до під'їзду.

Усередині пахло вогкістю, старим деревом і чимось іще — ледь вловимим, неприємним, але знайомим. Вона не стала замислюватися, чому цей запах змусив її мимоволі затримати подих.

Сходинки старих сходів відгукувалися ледь чутним скрипом.

Аліса рухалася обережно, намагаючись не створювати зайвого шуму. Невдовзі нагорі почулися кроки Тараса.

Ще кілька секунд — і він піднявся на другий поверх.

Тарас зупинився перед дверима з потемнілою табличкою.

Номер тринадцять.

Він відчинив її й зник усередині.

Аліса зачекала кілька секунд і обережно підійшла до тих самих дверей.

Прихиливши вухо до прохолодного дерева, журналістка затамувала подих, сподіваючись почути кроки, голоси або хоча б якийсь шерех.

Але, на її превеликий подив, за дверима панувала цілковита, мертва тиша.

Ні кроків.

Ні дихання.

Жодного звуку.

Наче за порогом не було ні приміщення, ні людини, яка щойно туди увійшла.

Аліса повільно відсторонилася.

Безглуздо. Небезпечно. Барсов мене приб'є, якщо дізнається, куди я полізла...

Вона майже фізично уявила обличчя Максима, коли той зрозуміє, у що вона влипла.

Але піти зараз означало відмовитися від головної зачіпки.

Аліса кілька секунд вагалася.

Потім повільно простягнула руку.

Пальці зімкнулися на старій металевій ручці.

Вона злегка натиснула.

Двері несподівано легко й безшумно піддалися, відкриваючи шлях усередину.