Розділ 33

Тарас провалився у важкий, маревний сон, але й там на нього не чекало спасіння.

Йому знову снився той самий кошмар.

Той фатальний день, який він хотів забути, але який щоразу дедалі чіткіше врізався в пам’ять. Здавалося, свідомість навмисно повертала його туди, змушуючи знову й знову переживати кожну секунду того, що сталося.

Усе починалося однаково.

Напівтемна кімната. Важке, застояне повітря. Різьблене крісло посеред приміщення й бліда дівчина, яка нерухомо сиділа в ньому.

Тарас бачив її обличчя й уже знав, що станеться далі.

Він знав — і все одно нічого не міг змінити.

Стас був поруч. Такий самий, яким Тарас запам’ятав його того дня: холодний, рішучий і цілком позбавлений жалю. У його руці знову блиснув ніж.

Тарас хотів закричати.

Хотів зупинити його.

Хотів хоча б відвернутися.

Але уві сні він знову не мав змоги щось зробити. Тіло не слухалося, голос застряг десь у горлі, а погляд наче намертво прикувало до того, що відбувалося.

Стас із глухим гарчанням заніс ніж і щосили встромив лезо в тіло жертви.

Тарас здригнувся всім тілом.

Він знову почув той страшний звук, знову побачив кров, знову відчув липкий холод, що розповзався по шкірі. Усе було настільки реальним, що здавалося — ще трохи, і запах смерті наповнить легені, а чужа кров опиниться на його власних руках.

Страх пробивав навіть крізь товщу сну.

Він ставав дедалі сильнішим, важчим, майже фізично відчутним. Тарас сильно тремтів, стискав пальці, намагався вирватися з кошмару, але марно.

Прокинутися.

Йому потрібно було лише прокинутися.

Однак сон не відпускав.

Навпаки — здавалося, що з кожною його спробою вирватися він ставав лише глибшим.

Тарас знову подивився на дівчину.

Вона мала бути мертвою.

І саме тому те, що сталося далі, виявилося страшнішим за все інше.

Звичний сценарій кошмару раптом дав збій.

Дівчина в кріслі — з ножем, що стирчав із грудей, вимазана власною кров’ю, — повільно підняла голову.

Дуже повільно.

Спочатку ледь помітно здригнулося підборіддя.

Потім обличчя трохи повернулося.

І нарешті її погляд зупинився на Тарасові.

Вона була жива.

Ні.

Не просто жива.

Вона дивилася на нього так, ніби весь цей час чудово знала, що він тут і спостерігає за нею.

Тарас перестав дихати.

Її очі спалахнули знайомим бурштиновим вогнем.

А потім губи повільно розтягнулися в широкій, хижій і цілком божевільній усмішці.

Усмішці людини, яка нарешті дочекалася того, кого так довго шукала.

Тарас хотів відступити, але ноги не рухалися.

Хотів закричати, однак із горла вирвався лише приглушений хрип.

Дівчина продовжувала дивитися просто на нього.

Не на Стаса.

Не на ніж.

Не на власну кров.

Саме на нього.

У цю мить Тарас зрозумів те, чого найбільше не хотів розуміти: цей кошмар більше не був спогадом.

Кассандра прийшла по нього.

Жах, що накрив його, виявився настільки концентрованим, первісним і нестерпним, що тіло остаточно його зрадило. Тарас захлинувся власним криком і сіпнувся всім тілом, а від дикого, тваринного переляку під ним розпливлася мокра гаряча пляма.

Але навіть це не допомогло.

Бурштинові очі продовжували дивитися на нього.

Прямо в душу.

Тарас рвонувся геть, відчайдушно намагаючись утекти хоча б уві сні, і тієї ж миті світ навколо нього почав розпливатися.

Кімната зникала.

Різьблене крісло розчинялося в темряві.

Останнім, що він побачив, було обличчя Кассандри — з тією самою страшною, задоволеною усмішкою.

Тарас різко сіпнувся й завмер.

Але прокинутися йому все одно не вдалося.

Бо тепер він опинився між сном і явою.

Тіло вже лежало нерухомо, дихання стало важким і уривчастим, а повіки тремтіли від напруження.

І Тарас ще не підозрював, що кошмар не закінчився.

Він просто перестав бути сном.

Саме зараз, у реальному світі, над його завмерлим тілом уже схилявся примарний силует Кассандри...