Розділ 32

Кассандра, повернувши собі старовинну брошку, зупинятися не збиралася.

Вона чудово, до найдрібніших деталей, відчувала, де перебувають її кривдники. Тепер між нею та ними більше не існувало перешкод. Ані відстань, ані стіни, ані зачинені двері не могли сховати тих, кого вона розшукувала.

Вирок мав бути виконаний.

І Кассандра збиралася зробити це будь-якою ціною.

На щастя, сили повернулися до неї в повному обсязі, знову наповнивши кожну клітину тіла звичною, майже безмежною міццю.

Вона могла не поспішати.

Могла дозволити собі зачекати.

Виждавши рівно добу, Кассандра приступила до здійснення свого плану.

Вона беззвучно зайшла до сусіднього під'їзду будинку, де мешкав Тарас.

Піднялася на третій поверх.

Зупинилася біля квартири, що впритул прилягала до його помешкання, і натиснула на дзвінок.

За дверима почулися повільні кроки.

Замок клацнув.

Незабаром двері відчинилися, і на порозі з’явилася літня жінка. Примруживши очі, вона спробувала роздивитися непрохану гостю крізь вузьку щілину.

— Добрий вечір... Ви до кого?

— До вас, — тихо промовила Кассандра.

Її пальці м’яко торкнулися зап’ястя жінки.

Тієї ж миті від руки дівчини відділилися густі згустки темряви.

Вони були схожі на дим, але рухалися надто цілеспрямовано, щоб бути звичайним димом. Темні нитки ковзнули по шкірі жінки й миттєво проникли під неї.

Літня господиня здивовано завмерла.

На кілька секунд її погляд застиг.

Потім очі повільно втратили колишню ясність, немов хтось приглушив у них світло. М’язи розслабилися, а спина, до цього зігнута від старих болів, несподівано випросталася.

Кассандра прибрала руку.

— Проходь, люба, — привітно усміхнулася господиня й відступила вбік, звільняючи прохід.

— Дякую, — спокійно промовила гостя.

Вона увійшла до квартири й безшумно пройшла вглиб.

Зайшовши до спальні, Кассандра зупинилася біля стіни, що межувала з кімнатою Тараса.

— Чаю хочеш? — поцікавилася старенька, на мить зазирнувши у двері.

Кассандра обернулася.

На її губах з’явилася ледь помітна усмішка.

— Так, не відмовлюся. Зелений у вас є?

— Знайду, люба. Обов’язково знайду, — проспівала господиня й слухняно попрямувала на кухню.

Кассандра посунула стілець ближче до стіни й сіла.

Заплющила очі.

Бетонна перегородка зовсім не заважала її сприйняттю.

Для звичайної людини ця стіна була перешкодою.

Для Кассандри стіни більше не існувало.

Вона відчувала все.

Кожен рух.

Кожен подих.

Кожен напружений поворот тіла.

Навіть судомне биття серця переляканого Тараса, який досі не підозрював, наскільки близько перебуває його кат.

Кассандра ледь помітно усміхнулася.

Вона могла увійти до нього просто зараз.

Могла одним рухом зруйнувати двері, охоронців і весь цей жалюгідний заслін, який Тарас вважав захистом.

Але навіщо?

Страх супротивника був значно солодшим.

Хвилин через десять жінка принесла чашку гарячого зеленого чаю та блюдце з печивом.

— Ось, люба.

— Дякую.

Кассандра взяла чашку обома руками, вдихнула терпкий аромат і неквапливо відпила напій.

За стіною Тарас продовжував метатися.

То вставав, то знову сідав, прислухався до кожного звуку, перевіряв замки й повертався на своє місце.

Кассандра спокійно спостерігала за ним крізь товщу бетону.

Чай поступово холонув.

За вікном ставало темніше.

Хвилини складалися в години.

Вона чекала.

І насолоджувалася очікуванням.

Тарас мучився довго.

Страх не дозволяв йому розслабитися навіть на мить. Організм вимагав відпочинку, але розум продовжував боротися, змушуючи його прислухатися до кожного шереху за дверима.

Однак людське тіло не здатне нескінченно опиратися виснаженню.

Лише на початку третьої ночі Тарас нарешті не витримав.

Його повіки заплющилися.

Він провалився у важкий, тривожний сон.

І щойно це сталося, губами Кассандри ковзнула холодна, хижа усмішка.

Вона поставила чашку на блюдце.

У кімнаті стало цілковито тихо.

Тієї ж миті з тіла Марини повільно піднявся безтілесний, примарний силует.

Спочатку виникло легке мерехтіння.

Потім обриси людського тіла почали набувати форми.

Тепер на ній був не старовинний мереживний одяг, а сучасний — темні джинси та блузка, точно такі самі, як на Марині, що сиділа на стільці.

Але обличчя...

Обличчя належало самій Кассандрі.

Примарна копія подивилася згори вниз на залишене тіло Марини.

Її голос прозвучав рівно й спокійно:

— Іди додому. Чекай на мене там.

Марина загальмовано кивнула.

Без жодного запитання підвелася зі стільця й слухняно попрямувала до виходу з квартири.

Двері зачинилися.

Кассандра залишилася сама.

Її усмішка стала ширшою.

Вона повернула голову до стіни.

За нею спав Тарас.

Спав уперше за останні години, не підозрюючи, що небезпека вже перебуває по інший бік тонкої бетонної перегородки.

Кассандра усміхнулася.

Зробила крок уперед.

І безшумно пройшла крізь стіну — до темної кімнати, де спав Тарас.