Розділ 31

Підстав затримувати потерпілих у слідчого Барсова не було. Ні формальних, ні процесуальних.

Хоча напрацьований роками досвід і професійне чуття прямо підказували: заради їхньої ж безпеки хлопців краще було б закрити у відділку хоча б на добу.

Максим Барсов чудово розумів — після всього, що сталося, відпускати їх уночі було далеко не найкращою ідеєю. Але змусити залишитися людей, яких офіційно ні в чому не підозрювали і які самі вважали себе потерпілими, він не міг.

Стас і Тарас теж не збиралися змінювати свого рішення.

— Ні. Ми йдемо, — твердо, хоч і зірваним голосом карбував Стас.

Викликавши телефоном автомобіль приватної служби охорони, вони дочекалися кремезних хлопців у бронежилетах просто у фоє та залишили відділок поліції.

Двері за їхніми спинами зачинилися, відрізаючи яскраве світло коридорів і звичний запах поліцейського відділку.

Опинившись на вулиці, двоє давніх друзів вирішили розділитися.

Рішення вийшло дивним. Нерозумним. Але тієї миті кожному воно здавалося єдино правильним.

Якось так вийшло, що в обох одночасно засіло в голові одне й те саме егоїстичне передчуття:

А раптом приходили не по мене?

Раптом їй потрібен тільки він?

Ця думка була настільки простою, що обидва воліли не вимовляти її вголос.

Тому, коли Стас запропонував на деякий час роз'їхатися й залягти на дно в різних місцях, Тарас бездумно погодився.

На свіжому нічному повітрі біля ґанку поліцейського відділку їхні шляхи розійшлися.

Один вирушив на стару батьківську дачу.

Другий — додому.

Ніхто з них тоді ще не знав, що саме ця ніч стане для обох однією з найдовших у житті.

Тарас діставався квартири у супроводі двох мовчазних охоронців.

Вони майже не розмовляли. Лише зрідка переглядалися, уважно оглядаючи темні вулиці та під'їзди будинків, наче самі чудово розуміли, що причина виклику була далеко не звичайною.

Але навіть їхня присутність не додавала Тарасові впевненості.

Коли Тарас із охоронцями зайшов до квартири, він кілька секунд просто стояв у передпокої... Прислухався. Тиша. Розрахувавшись із хлопцями, він виставив їх за двері. Броньоване полотно зачинив на всі наявні замки та засуви

Для надійності підпер дверну ручку важким дубовим стільцем.

Після цього пройшовся кімнатами, перевірив вікна й наглухо засунув щільні штори.

Тепер квартира нагадувала фортецю.

Тільки самому Тарасові від цього спокійніше не ставало.

Думки металися в хаосі.

Він намагався відновити послідовність подій, але спогади наче вислизали від нього. Варто було вхопитися за одну деталь — і вона розсипалася, поступаючись місцем іншій.

Щоб хоч якось заглушити крижаний жах, Тарас дістав із шафи пляшку горілки.

Відкрутив кришку.

Кілька секунд дивився на неї, наче сподівався, що алкоголь справді здатен стерти останні години з пам'яті.

Потім приклався просто до пляшки і, захлинаючись, зробив кілька великих ковтків. 

Алкоголь обпік стравохід.

Тарас скривився, витер рота тильним боком долоні й знову прислухався до квартири.

Нічого.

Але очікуваного спокою не прийшло.

Навпаки.

Штучне умиротворення, яке днями поспіль навіював йому захований у сейфі артефакт, а потім закріпила сила, застосована Кассандрою, тепер стрімко руйнувалося.

Наче скінчилася анестезія.

Наче хтось повільно, болісно повільно, знімав з його свідомості щільну пов'язку.

І під нею виявлялося те, що весь цей час було приховано.

Пам'ять.

Спочатку повернулася одна деталь.

Потім інша.

Тарас заплющив і розплющив очі. Важко вдихнув.

— Ні...

Але спогади вже не зупинити.

Вони поверталися уривками.

Задушливими.

Жахливими.

Обірваними фрагментами, які неможливо було скласти в цілісну картину, але кожен із яких змушував серце битися дедалі швидше.

Кожен новий фрагмент, що повертався, лякав Тараса сильніше за попередній.

Холодний піт виступив на лобі, скотився до скронь і тонкою доріжкою поповз по шиї.

Пальці затремтіли.

Пляшка ледь не вислизнула з руки.

Тарас сповз по стіні й сів просто на лінолеум.

Десь далеко глухо дзенькнув ліфт.

Тарас здригнувся.

Почулися кроки.

Він завмер.

Кроки пройшли повз.

Кілька секунд Тарас не дихав, а потім судомно схопився за кухонний ніж, який лежав на столі.

Лише за кілька миттєвостей він зрозумів, що весь цей час тримав лезо так міцно, що пальці побіліли.

Він подивився на ніж.

Потім на замкнені двері.

І вперше по-справжньому усвідомив, наскільки безпорадним виявився.

Якщо дівчина справді прийде по нього, ці замки не стримають її й хвилини.

***

Стас же вчинив інакше.

У надійність міських панельок він не вірив.

Забагато дверей.

Забагато вікон.

Забагато сусідів за тонкими стінами.

І надто мало простору для того, щоб справді відчути себе в безпеці.

Нічною трасою, вичавлюючи з машини все можливе, він поїхав на стару батьківську дачу — у напівзабуте селище за сорок кілометрів від міста, про яке ніхто з його нових знайомих не знав.

Дорога поступово ставала дедалі темнішою.

Ліхтарі залишилися далеко позаду.

Попереду була лише вузька стрічка асфальту, фари автомобіля та непроглядна темрява за ними.

Там, серед глухого лісу й перекошених парканів, Стас розраховував відсидітися.

Він сам не дуже вірив у власний план.

Але іншого в нього не було.

Замкнувши ворота й забивши зсередини обклеєні старими газетами вікна дошками, що залишилися після ремонту, Стас забився в дальній куток запиленої вітальні.

У будинку пахло вогкістю, старим деревом і нежилим холодом.

Десь під стелею ледь чутно потріскувала дошка.

Вітер час від часу ворушив гілки за стіною.