Розділ 30

У поліцейській дільниці панувала звична нічна метушня: десь дзвонив телефон, грюкали двері, коридорами поспіхом проходили співробітники. Але за товстим дзеркальним склом кімнати для допитів час наче зупинився.

Максим Барсов і Аліса Воронцова уважно спостерігали за Стасом і Тарасом.

Обох, доправлених сюди після другого погрому в офісі, важко було впізнати. Від недавніх бравих бізнесменів і самовпевнених «господарів життя» практично нічого не залишилося. Вони сиділи, втиснувшись у спинки стільців, бліді, розгублені й абсолютно виснажені.

Обох тіпали сильні дріжаки. Часом здавалося, ніби невидимі пальці смикають їх за ниточки, змушуючи здригатися всім тілом.

Стас раз у раз облизував пересохлі губи й нервово поглядав на двері. Тарас узагалі намагався не дивитися навколо, наче боявся зустрітися поглядом із чимось, чого в цій кімнаті просто не могло бути.

— Що думаєш? — не відводячи погляду від скла, тихо запитав слідчий.

Аліса не одразу відповіла.

Вона продовжувала дивитися на чоловіків, намагаючись зрозуміти, що саме її так тривожить. Річ була не лише в страху. Стас і Тарас виглядали так, наче пережили не звичайний напад, а зіткнулися з чимось, для чого в їхній звичній картині світу просто не існувало назви.

— Ну? — наполегливо підштовхнув її Барсов.

— З ними щось не так, — нарешті промовила журналістка.

— Це я й сам бачу, — хмикнув Максим.

— Не в тому сенсі, — заперечила Аліса, повернувшись до нього. — Самі подумайте: навіщо Марині на них нападати? Я абсолютно переконана, що до всієї цієї чортівні вони навіть не були знайомі.

— З чого ти це взяла?

Аліса на мить замислилася.

— Не знаю, — чесно зізналася вона. — Інтуїція.

Барсов невдоволено подивився на неї скоса. Було очевидно, що подібні пояснення він не надто любив, особливо коли йшлося про розслідування. Але сперечатися не став.

— І що їй тоді від них потрібно?

— Оце чудове питання, — Воронцова кивнула в бік кімнати. — Може, підемо й запитаємо в них напряму?

Максим Барсов лише хитнув головою й попрямував до дверей допитної.

Але, помітивши, що Воронцова тінню рушила за ним крок у крок, суворо зупинився:

— А ти куди зібралася?

— Туди, — Аліса кивнула на двері.

Помітивши, як насупився слідчий, вона швидко додала:

— Послухайте, моя допомога вам стане в пригоді. Просто повірте.

Кілька секунд Барсов мовчки дивився на неї, наче намагався вирішити, чи варто взагалі пускати журналістку на допит.

Зрештою він лише важко зітхнув і прочинив перед нею двері.

Те, як сіпнулися Стас і Тарас, побачивши Алісу, яка входила до кімнати, сказало більше за будь-які допити.

Стас різко відсунувся до стіни. Тарас буквально втиснувся в дальній кут кімнати. Обидва втупилися в дівчину з таким диким, непідробним жахом, наче перед ними стояла не людина, а сама причина всього пережитого ними кошмару.

Аліса мимоволі завмерла на порозі.

Вона очікувала побачити страх. Але не такий.

У їхніх поглядах не було ані краплі звичайної настороженості чи неприязні. Лише тваринний жах.

— Сідайте, — відрубав Барсов, опускаючись на стілець навпроти. — Час поговорити відверто.

Він поклав руки на стіл і уважно подивився спочатку на Стаса, потім на Тараса.

— Я не вірю, ніби події у вашому офісі — випадковість або побутовий конфлікт, про який твердять ваші адвокати.

Стас ковтнув.

— Це не випадковість... — затинаючись, пробурмотів він. — Вона... вона прийшла за мною!

— І за мною! — одразу підхопив блідий Тарас.

— А що ви такого накоїли, що вона прийшла саме за вами? — поставив Барсов найпростіше й найлогічніше запитання.

Чоловіки переглянулися.

Кілька секунд у кімнаті панувала тиша.

Але відповіді так і не отримали ні слідчий, ні Аліса.

Видавлене Тарасом «Не знаю» ніхто до уваги не взяв. Як і плутані запевнення Стаса в тому, що цю дівку він у житті не бачив до сьогоднішнього вечора.

Барсов ставив одне запитання за одним. Повертався до тих самих деталей, намагався спіймати їх на суперечностях, але щоразу отримував одне й те саме: страх, розгубленість і категоричне заперечення будь-якого знайомства з Мариною.

Тридцять хвилин розмови минули марно.

Нічого.

Жодної зачіпки.

Жодного пояснення.

Лише двоє переляканих людей, які, схоже, самі не розуміли, чому саме вони опинилися в центрі всього, що відбувалося.

А ось виїзд на місце події за пів години додав ще більше загадок.

Коли Барсов зайшов до кабінету, Аліса зупинилася на порозі.

— Тут що, бомба вибухнула? — тихо промовила вона, крок за кроком обходячи те, що ще вранці було респектабельним кабінетом Стаса.

Приміщення мало жалюгідний вигляд.

Розтрощені меблі валялися впереміш із уламками скла. Від вікон залишилися лише вибиті рами. На стінах темніли сліди кіптяви, а біля однієї зі стін лежав оплавлений металевий каркас.

Аліса повільно наблизилася.

Спочатку вона не повірила розповіді Стаса про те, що сейф «просто розплавився».

Тепер же Воронцова дивилася на розплавлені сталеві патьоки, застиглі просто на підлозі, й відчувала, як усередині неприємно холоне.

Це було не пошкодження.

Не злам.

Не наслідок звичайної пожежі.

Метал справді наче стікав униз, втративши форму під впливом жахливої температури.

Аліса обережно присіла, не торкаючись поверхні.

— Цього не може бути...

Барсов спантеличено почухав потилицю, мовчки розглядаючи розгром.

Він звик мати справу з фактами. З відбитками, слідами, свідченнями очевидців, речовими доказами.

Але зараз перед ним було щось, чому він поки не міг знайти жодного розумного пояснення.

Слідчий повільно обвів поглядом кабінет.

Йому й самому зараз найбільше за все хотілося зрозуміти, з чим саме вони зіткнулися.