Розділ 29

Стас закінчив складати документи до портфеля. Кілька разів перевірив, чи все забрав, задоволено кивнув самому собі, клацнув обома замками, надів піджак і вимкнув світло.

Кабінет миттєво занурився в темряву.

Він замкнув двері й попрямував до ліфта. Робочий день завершився, і Стас уперше за довгий час відчував приємну втому людини, яка сьогодні справді домоглася всього, чого хотіла.

Ліфт спустив його на підземну парковку.

Там було тихо. Десь удалині гуділа вентиляція, під стелею мерехтіли рідкі лампи, відбиваючись тьмяними відблисками в начищеному кузові його автомобіля.

Стас підійшов до машини, опустив руку в кишеню й...

Нічого.

Він насупився, ще раз обмацав кишені, наче ключі якимось дивом могли опинитися там після першої перевірки.

Порожньо.

— От зараза...

Забув.

Думка прийшла одразу.

Залишив на столику.

Стас заплющив очі й важко зітхнув. Після такого вдалого дня повертатися до офісу хотілося найменше.

Кілька секунд він стояв нерухомо, дивлячись на власну машину.

У голові наполегливо закрутилася неприємна думка: повертатися — погана прикмета.

Стас усміхнувся.

Сьогодні був його день.

Він почувався справжнім королем життя, а королі в дурні забобони не вірять.

— Це справа кількох хвилин, — пробурмотів він собі під ніс. — Заберу ключі й піду.

Розвернувшись, Стас рушив назад до ліфта.

За кілька хвилин двері кабіни безшумно роз'їхалися. Він звично пройшов знайомим порожнім коридором, машинально глянув на годинник і вже подумки уявляв, як за десять хвилин сяде в машину й нарешті поїде додому.

Але щойно він ступив до приймальні свого офісу, як усе всередині обірвалося.

Двері його особистого кабінету були прочинені.

Стас зупинився.

Він точно пам'ятав, що замикав їх.

Кілька секунд чоловік просто дивився на вузьку щілину між дверима та одвірком.

Із кабінету не долинало жодного звуку.

Але двері були відчинені.

А отже, всередині явно хтось був.

Стас повільно поставив портфель на підлогу.

Серце неприємно вколола тривога.

У голову одразу полізли цілком розумні пояснення. Може, грабіжник. Може, прибиральниця затрималася. А може, Тарас знову без дозволу заліз до його кабінету.

Остання думка навіть змусила Стаса ледь помітно усміхнутися.

Він міцно стиснув кулаки й рушив уперед.

Ще крок.

Ще.

Стас розпахнув двері й увірвався всередину.

І застиг.

Перед сейфом стояла дівчина.

Молода.

І абсолютно спокійна.

Вона навіть не обернулася.

Але увага Стаса прикувалася не до її обличчя, не до одягу і навіть не до факту присутності незнайомки в кабінеті.

Руки.

Їх огортала щільна, пульсуюча хмара живої темряви.

Чорні клуби рухалися навколо пальців, наче мали власну волю. Вони то стискалися, то витягувалися тонкими язиками, а потім знову збиралися в густу масу, ніби дихали.

Стас кілька секунд просто дивився на це, намагаючись змусити мозок прийняти побачене.

Не вийшло.

— Гей... Ану геть звідти! — нарешті видушив він.

Голос прозвучав набагато слабше, ніж йому хотілося.

Дівчина повільно повернула голову.

І якщо секунду тому в душі Стаса було лише нерозуміння, то тепер його накрив справжній, тваринний страх.

Очі незнайомки світилися сліпучим бурштиново-жовтим світлом.

А чорні клуби, що виходили з її рук, тепер здавалися Стасу ще страшнішими. Вони ворушилися, наче живі істоти, обвиваючи її зап'ястя та пальці.

Стас інстинктивно зробив крок назад.

І тієї ж секунди важкі двері кабінету за його спиною з оглушливим тріском зачинилися.

Він здригнувся й різко обернувся.

Ручка дверей навіть не ворухнулася.

Погляд Стаса метнувся назад до дівчини.

Темрява навколо її рук ставала густішою.

А потім сталося те, чого він ніяк не очікував.

Чорна хмара, що огортала дверцята сейфа, повільно поповзла по металу.

Сталева поверхня почала червоніти.

Спочатку ледь помітно.

Потім дедалі яскравіше.

Стас відчув, як від сейфа війнуло жаром.

Ще мить — і товста сталь миттєво розплавилася.

Метал потік униз густими розпеченими краплями, збираючись на підлозі важкою, димною масою.

Стас дивився на це, не в змозі відвести погляд.

Його мозок відчайдушно намагався знайти хоч якесь пояснення тому, що відбувалося.

Не знаходив.

І тоді спрацював інстинкт.

Кинутися в атаку на злодійку його змусили радше переляк і відчай, ніж здоровий глузд.

— Ану відійди!

З гарчанням Стас рвонув уперед.

Дівчина навіть не здригнулася.

Вона лише трохи підняла руку.

І відмахнулася.

Наступної секунди Стас відчув удар невидимої сили.

Його ноги відірвалися від підлоги.

Він пролетів через усю кімнату, наче був не дорослим чоловіком, а порожнім одягом, і з гуркотом врізався спиною в полірований стіл із темного палісандра.

Повітря миттєво вибило з легень.

Кілька секунд Стас просто лежав, намагаючись вдихнути.

Спина палала від болю.

Але страх виявився сильнішим.

Треба віддати належне керівникові фірми — підводитися він умів.

Перемагаючи біль, Стас перевернувся, уперся долонями в підлогу й абияк звівся на ноги.

Тільки тепер він уже не збирався нападати.

Він збирався тікати.

До виходу.

Схопившись обома руками за дверну ручку, Стас відчайдушно смикнув її на себе.

Двері не піддалися.

Він смикнув ще раз.

Потім ще.

Нічого.

Вони сиділи намертво.

І тут за його спиною пролунав сміх.

Низький.

Грудний.

Розкотистий.

І абсолютно безжальний.

Стас повільно завмер.

— Ну ні, не вийде... — тихо промовила дівчина.

Він відчув, як спиною пробіг холод.

— Ти мій.

Стас обернувся.

Кассандра дивилася просто на нього.

Він ніколи не був із полохливого десятка.

Але зараз його тіло тіпало від дрібного тремтіння, а коліна буквально підгиналися.