Розділ 27

На третю добу після виписки з лікарні Тарас почувався несподівано чудово.

Настільки чудово, що це навіть починало здаватися підозрілим.

Ще кілька днів тому він насилу змушував себе підвестися з ліжка. Кожен рух віддавався тупою важкістю в м’язах, тіло нило так, ніби його кілька разів пропустили крізь м’ясорубку, а голова часом здавалася наповненою ватою — щільною, в’язкою, що заважала довести до кінця навіть найпростішу думку. Спогади про останні події спливали у свідомості окремими, тривожними уривками: чиїсь обличчя, спалахи світла, відчуття падіння — і знову темрява, ніби хтось навмисно вирізав найважливіші шматки з плівки його пам’яті.

Тепер же нічого цього не було.

Ні слабкості.

Ні болю.

Ні звичного страху, який ще зовсім недавно не відпускав його ні на хвилину, стискаючи груди холодними лещатами за кожного різкого звуку чи несподіваної тіні.

Щойно Тарас переступив поріг офісного кабінету Стаса, як усе наче саме собою стало на свої місця. Навіть грізна догана товариша не змогла вивести його з рівноваги — а ще тиждень тому одного такого погляду вистачило б, щоб Тарас зіпсував собі настрій на весь день.

— Якого біса, Тарасику?! Що це за розбірки через бабу ти тут влаштував? — Стас міряв кабінет кроками, активно жестикулюючи, ніби намагався руками розігнати невидиме роздратування, що скупчилося в повітрі. — Не міг на стороні все вирішити?

Тарас мовчав.

На його губах застигла дивна, майже умиротворена усмішка — та сама, що абсолютно не в’язалася ні із ситуацією, ні з тоном розгніваного друга.

Він сидів у кріслі навпроти столу й спокійно спостерігав за тим, як Стас ходить з одного кінця кабінету в інший, час від часу зупиняючись, щоб кинути на нього черговий зневажливий погляд. У звичайній ситуації Тарас уже давно спробував би виправдатися, огризнувся або хоча б зробив вигляд, що кається, — аби тільки розмова швидше закінчилася.

Але зараз йому було абсолютно байдуже.

Не у звичному сенсі.

Не тому, що він не розумів серйозності ситуації.

Просто всередині було дивовижно тихо — так тихо, як, мабуть, ніколи в житті не бувало.

Ніби хтось вимкнув усі тривожні думки, залишивши тільки відчуття спокою, що розливалося по тілу рівним, майже відчутним теплом.

— Чого мовчиш? — продовжував кипіти Стас.

Він різко зупинився посеред кабінету, подивився на друга й на кілька секунд замовк, ніби наштовхнувся на невидиму стіну.

Вочевидь, саме вираз обличчя Тараса остаточно збив його з пантелику.

— Гаразд... — Стас безнадійно махнув рукою, наче змирившись із тим, що нормальної розмови не вийде. — Вирахую із зарплати ремонт.

Тарас лише ширше усміхнувся.

— І не вишкірюйся так, як кіт, що об’ївся сметани! — пробурчав Стас, усе ще намагаючись утримати в голосі залишки обурення. — Як сам почуваєшся? І що взагалі тут сталося?

— А хрін його знає, — легко відповів Тарас.

Стас насупився.

— У сенсі?

— У прямому.

Тарас знизав плечима.

Він справді не міг пояснити, чому почувається саме так. Крім того, що довше він намагався пригадати події останніх днів, то сильніше розпливалися деталі, ніби вислизали крізь пальці саме тієї миті, коли він майже встигав їх схопити. Деякі моменти він пам’ятав чітко — до дрібниць, до окремих фраз і запахів, — інші ж наче вкривав густий туман, що не дозволяв розгледіти нічого, крім нечітких силуетів.

Але щойно думки наближалися до найстрашнішого, всередині виникало дивне відчуття спокою.

Ніби хтось м’яко, але наполегливо відводив його свідомість убік, відводячи від краю чогось, до чого краще було не наближатися.

Не згадуй.

Не бійся.

Усе добре.

І Тарас не боявся.

Найдивнішим чином заспокоювався й Стас. Він ще кілька секунд дивився на друга, ніби намагався зрозуміти, чи справді той у порядку, — а потім, наче за невидимою командою, саме роздратування почало плавно осідати, стікати з його обличчя, залишаючи після себе лише втому.

Ніби магія незбагненного пофігізму справді передавалася повітрям, мов заразна, але приємна хвороба.

Стас важко зітхнув і потер перенісся.

— Точно все гаразд?

Тарас ствердно кивнув.

— Тоді вали працювати! — Стас вказав пальцем на двері. — За ці дні стільки справ накопичилося — за голову вхопишся. Нам ще й наслідки ремонту надолужувати.

— Добре, — спокійно відгукнувся Тарас.

Він підвівся, відчуваючи, як тіло слухається легко й охоче, наче й не було жодної лікарні.

І знову усміхнувся.

Жоден із них не здогадувався, що просто зараз, за їхніми спинами, у темній глибині масивного сейфа тихо пульсував м’яким, майже непомітним світлом старовинний предмет, колись забраний із дому Кассандри.

Стас провів друга поглядом до дверей, а коли той вийшов, ще кілька секунд продовжував дивитися йому вслід.

Щось у поведінці Тараса здавалося неправильним.

Але що саме — Стас сформулювати не міг.

Втім, уже за хвилину він знову поринув у робочі справи.

Кабінет поступово наповнився звичними звуками — стукотом клавіш, телефонними дзвінками, уривками ділових розмов за стіною. Життя текло далі, ніби нічого й не сталося.

Але не все в цьому кабінеті підкорялося звичному плину речей.

***

З кожним новим імпульсом слабке світіння пробігало поверхнею реліквії й одразу ж зникало, розчиняючись у густій темряві сейфа, ніби ховалося від чужих очей.

Ззовні предмет здавався абсолютно нерухомим.

Мертвим.

Але це враження було оманливим.

Він наче дихав.

Повільно.

Ритмічно.

Ніби під тонкою металевою оболонкою билося щось схоже на серце — древнє, чуже, але безпомилково живе.

І щоразу, коли м’яке світло спалахувало всередині металу, десь зовсім поруч відбувалося щось непомітне для людського ока: дивним чином змінювався напрямок думок, розчинялася тривога, сама удача трохи зміщувалася в потрібний бік.

Тарас почувався дедалі спокійніше.

Стас дедалі менше думав про те, що сталося.