Розділ 26

З того моменту, як примарна сутність пішла в задзеркалля, минула рівно доба.

Усі ці двадцять чотири години тіло Марини залишалося абсолютно нерухомим. Вона сиділа в глибокому кріслі, безсило відкинувши голову, мов покинута лялька, чий ляльковод тимчасово залишив сцену. Пальці безвільно лежали на підлокітниках, груди підіймалися й опускалися рівно настільки, щоб нагадати: життя ще жевріє десь усередині, хоч і майже невідчутно.

У квартирі панувала мертва, гнітюча тиша. Лише розмірене цокання годинника відміряло секунди, перетворюючи кімнату на подобу глухої камери, де зупинився сам час. Пил повільно осідав на меблях, наче й він відчував, що в цьому приміщенні ніхто не прибиратиме, доки не вирішиться щось важливе.

Але ось за вікном піднявся повний місяць.

Його холодне сріблясте світло повільно просочилося крізь тюль, перетнуло кімнату й лягло яскравою плямою просто на гладеньку поверхню дзеркала на повний зріст, наче навмисне вказуючи на нього в темряві.

Тієї ж миті щось змінилося.

Поверхнею скла пробігла ледь помітна брижа.

А потім портал ожив.

Викарбувані на паркеті руни спалахнули вже не безпорадними іскрами, як минулої ночі, а сліпучим, хижим вогнем. Уздовж їхніх ліній побігло багряно-фіолетове сяйво, наче під дерев’яною підлогою прокинулася давня сила, що довго дрімала й нарешті відчула свободу.

Дзеркальне скло миттєво пішло темними хвилями.

Ще мить — і воно перестало бути склом.

Перед кріслом розверзлася пітьма, що пульсувала, від якої віяло холодом, що не мав нічого спільного зі звичайним нічним протягом.

Але цього разу перехід не завершився лише відкриттям порталу.

З нижнього краю рами, переливаючись через дерев’яний бар’єр, просто на килим хлинула густа, в’язка чорна рідина. Вона повільно, майже ліниво розтікалася ворсом, видаючи тихе, огидне шипіння, наче десь під її поверхнею щось дихало. Від неї здіймався слабкий дим, а повітря навколо наповнилося запахом вогкості, попелу й чогось настільки давнього, що розум відмовлявся знаходити цьому назву — запахом, який радше відчувався шкірою, ніж носом.

Слідом за чорною субстанцією з роззявленої пащі порталу до кімнати повалили клуби темно-сірого туману.

Він стелився підлогою, огортаючи кімнату щільним покривалом, обвиваючи ніжки крісла й повільно підіймаючись угору, наче жива, розумна істота, яка шукає щось у темряві.

І тоді з глибини дзеркальної безодні хтось зробив крок.

А потім ще один.

Із туману вийшла примарна постать.

Від колишньої виснаженої й блідої тіні не залишилося й сліду.

Силует дівчини в старовинній сукні з пишними мереживами тепер здавався майже матеріальним. Усередині напівпрозорого тіла мерехтіло щільне примарне сяйво, а кожен її крок супроводжувала хмарка темно-сірого пилу, що здіймалася над паркетом і повільно осідала слідом за рухом, наче саме повітря не витримувало її присутності.

Кассандра більше не кралася.

Не озиралася.

Не боялася.

Вона повернулася додому.

Підійшовши до крісла, Кассандра зупинилася перед нерухомою Мариною.

Кілька секунд вона просто дивилася на дівчину — довгим, вивчаючим поглядом, яким дивляться на давно забуту, але знову знайдену річ.

Потім на її губах з’явилася ледь помітна усмішка.

Кассандра розвернулася й без жодного зусилля опустилася просто в тіло Марини.

На мить усе навколо немов завмерло. Навіть туман на підлозі перестав клубочитися, наче затамував подих разом із кімнатою.

Тілом дівчини пробігло тремтіння.

Пальці ледь помітно смикнулися.

Потім спина різко випросталася.

Повіки Марини розплющилися.

У перші миті її очі спалахнули моторошним, сліпучим бурштиново-жовтим світлом — світлом справжньої сили Кассандри, що на мить залило всю кімнату тривожним відблиском.

Але лише на мить.

Кассандра повільно кліпнула.

І сяйво зникло.

Райдужки знову стали звичайними, людськими.

Вона підвелася з крісла.

Плавно.

Впевнено.

Так, наче ніколи й не залишала цього тіла.

Ні вчорашньої слабкості.

Ні болю.

Ні страху.

Нічого.

Кассандра повернула голову в бік дзеркала.

— Ашшарам! — карбовано промовила вона давньою мовою, і слово наче вдарило по повітрю, а не просто прозвучало в ньому.

Портал миттєво закрився.

Вогняне коло рун згасло.

Останній спалах світла ковзнув кімнатою — і дзеркало знову стало звичайним склом, наче в ньому ніколи не було нічого, крім відображення.

Тільки чорна субстанція біля його підніжжя нагадувала про те, що сталося.

Кассандра опустила погляд.

Повільно підійшла до дзеркала й присіла.

Кілька секунд вона вивчала темну рідину, що розтеклася по килиму, — так, як господар оглядає щось своє, залишене на деякий час без нагляду.

Потім простягнула розкриту долоню.

Першої миті нічого не відбувалося.

А потім чорна субстанція здригнулася.

Спочатку ледь помітно.

Потім сильніше.

Наче відчувши поклик господині, вона поповзла проти сили тяжіння. Тонкі чорні нитки потягнулися вгору, обвили пальці Кассандри й миттєво вп’ялися під шкіру.

По кисті пробігла хвиля пітьми.

Темні прожилки здулися під шкірою, піднімаючись усе вище — до зап’ястка, передпліччя, ліктя, наче під шкірою ожила розгалужена мережа коренів.

Кассандра навіть не здригнулася.

Вона лише заплющила очі.

І усміхнулася.

Чорна субстанція зникала з килима просто на очах, всмоктуючись у її тіло, наче поверталася туди, звідки колись була вирвана.

Останній згусток темної енергії торкнувся її долоні.

Кассандра різко вдихнула, наче вперше за довгий час зробила повний, нічим не стиснений вдих.

На частку секунди в її зіницях знову спалахнуло бурштинове полум’я.

Але тепер разом із ним у глибині очей промайнуло ще дещо.