Розділ 25

Неподалік від галявини, під кроною велетенського вікового дуба, завмерли троє: Марта, Інґрід та Адріан.

Колись на цьому місці проливалася кров.

Тут, серед прадавніх дерев, століття тому сходилися в жорстоких битвах відьми, вампіри й перевертні. Закляття роздирали нічне небо, кігті шматували плоть, а коріння старого дуба вбирало кров тих, хто приходив сюди з ненавистю й уже ніколи не повертався. Земля тут і досі здавалася трохи темнішою, ніж довкола, наче зберігала в собі пам’ять про кожну пролиту краплю.

Дуб пам’ятав усе.

Казали, що саме тому він і залишився стояти, переживши покоління та війни, — не зачеплений ані часом, ані вогнем, ані клинками, що колись миготіли в його тіні. Його називали Вартовим галявини — не тому, що він захищав когось із трьох народів, а тому, що оберігав саму землю й не дозволяв старій ворожнечі знову взяти над нею владу. Його велетенське коріння входило глибоко в ґрунт, а могутня крона розкинулася так широко, що навіть найяснішої ночі під нею панував густий, живий напівморок.

Тепер усе змінилося.

Там, де колись зіштовхувалися три ворогуючі народи, давно запанував мир. Відьми, вампіри й перевертні навчилися жити поруч, не перетворюючи кожну зустріч на привід для нової війни. Тиша, що тепер панувала під старим дубом, була зовсім іншою — не гнітючою, а умиротвореною, немов сама галявина нарешті видихнула після довгих століть напруження.

Тому вже нікого не дивувало й дзеркало на повний зріст, що стояло просто під могутніми гілками дуба.

Важка різьблена рама з темного дерева, вкрита химерним візерунком із переплетених листків та рун, здавалася частиною цього місця, наче дзеркало стояло тут завжди, врісши в землю не гірше за саме коріння. Для випадкової людини воно виглядало б дивно — надто старим, надто величним і абсолютно недоречним серед лісової хащі, наче вирваним із якогось давно зниклого замку.

Але для тих, хто знав правду, це був лише портал.

Із сутінків хащі до трьох повільно наблизилися дві постаті — хлопець і дівчина-перевертень. За їхніми спинами погойдувалися важкі, туго наповнені рюкзаки, лямки яких поскрипували з кожним кроком.

Інґрід окинула їх поглядом, злегка примружилася й із ледь помітною усмішкою промовила:

— Запаслися провізією? Даремно. Там вибір делікатесів значно кращий за те, до чого ви звикли у своєму світі.

Дівчина-перевертень лише зневажливо фиркнула у відповідь, задерши підборіддя, а от хлопець добродушно усміхнувся, поправляючи лямку рюкзака:

— Я теж радий знову тебе бачити, Інґрід. Ти тільки дівчину не кусай. Вона хоч і молода, але гаряча — може й відсіч дати.

Адріан ступив уперед із бездоганною аристократичною ввічливістю, злегка схиливши голову, простягнув руку юній супутниці й представився:

— Адріан.

— Тіна, — уривчасто відгукнулася та й міцно, по-чоловічому потиснула його долоню, дивлячись йому просто в очі, наче перевіряла його на міцність.

— Уперше вирушаєш у світ людей? — із цікавістю запитав Адріан.

— Так, — підборіддя Тіни вперто злетіло вгору, а в голосі прорізалися нотки виклику. — Але це не означає, що я нічого не вмію.

— Ніхто цього й не каже, — м’яко промовила Марта, і в її голосі прозвучало непідробне тепло.

Відьма підійшла до Тіни й тепло обійняла її за плечі, відчувши, як напружено дівчина тримає спину.

— Рада тебе бачити.

— І я вас, Марто, — уже значно м’якше відповіла дівчина, трохи розслабившись в обіймах.

— Ну що, усі готові? — Марта обвела поглядом загін, затримавшись на кожному обличчі трохи довше, ніж зазвичай.

— Готові, — пролунала дружна відповідь.

Марта підійшла до дзеркала й зупинилася перед його гладкою, немов застиглою у вічному спокої поверхнею.

Старий дуб шумів над головою, наче вітав її, і в цьому шелесті листя їй на мить почулося щось схоже на напуття.

Відьма підняла обидві долоні. З її вуст полилися співучі, гортанні слова давньою мовою, і з кожним складом повітря навколо дзеркала тремтіло дедалі сильніше, немов сама тканина простору неохоче піддавалася закляттю.

Гладка поверхня пішла сріблястою брижою, засвітилася зсередини м’яким, пульсуючим світлом і за мить перестала відбивати ліс.

По той бік проступили обриси напівтемної кімнати — запиленої, тихої, з ледь помітними силуетами старих меблів уздовж стін.

Це був другий поверх старого занедбаного цегляного будинку на самій околиці київської Пущі-Водиці — у тихому, густому лісовому масиві, де міська містика давно переплелася з дикою природною магією.

Марта ступила першою.

Срібляста поверхня подалася назустріч її тілу, наче вода, на мить огорнувши її холодним, невагомим дотиком.

Слідом за нею в портал увійшли Інґрід та Адріан, їхні силуети розчинилися у мерехтливій брижі. Потім хлопець-перевертень і Тіна, міцніше перехопивши лямки рюкзаків, ступили слідом.

Один за одним вони зникли в дзеркалі, залишаючи за спиною прадавню галявину.

На кілька секунд під дубом стало тихо — так тихо, що було чути, як десь у кроні заворушилася потривожена пташка.

Лише його величезна крона продовжувала розмірено шуміти над порожнім, знову безмовним дзеркалом.

Вартовий знову залишився сам.