Розділ 24

Ще до того, як поховальне багаття прогоріло дотла й ритуал прощання повністю завершився, від гурту присутніх мовчки відокремилися п’ятеро. Ніхто не покликав їх і не провів поглядом — усі розуміли: якщо старійшини залишають жалобну галявину раніше визначеного часу, отже, справа не терпить зволікань.

Вони рушили вузькою, ледь помітною стежкою, що вела до іншої галявини — тієї, що лежала трохи осторонь небезпечної межі між світами та порталу переходу. Там ліс ставав густішим, а повітря — холоднішим і тихішим, наче сама хаща оберігала це місце від чужих очей. Йшли швидко й упевнено, майже не розмовляючи. Дві постаті з цієї п’ятірки явно видавали поважний вік — сутулі плечі, повільна, але тверда хода, — однак їхньому кроку могла б позаздрити й молодь: віковічні гілки дерев ніби слухняно розступалися перед ними, не наважуючись перегородити шлях, а коріння, що виступало із землі, наче саме відсувалося вбік.

Коли супутники дісталися мети — старого, порослого мохом дерев’яного пня в центрі галявини, кора якого давно вже згнила, оголивши трухляву, порізану часом деревину, — дві найстарші відьми, Морана та Северина, підійшли впритул і розгорнули на ньому стару, пошарпану шкіряну книгу. Її палітурка була вкрита численними тріщинами, а сторінки видавали сухий, шелесткий звук, наче сама книга була живою й зітхала після довгого мовчання.

Спочатку здавалося, що сторінки абсолютно чисті. Але щойно бліде світло двох місяців — сріблястого й аметистового — торкнулося пожовклого пергаменту, на ньому проступили темні знаки, наче чорнило виходило просто з товщі паперу. Не літери, а складно переплетені символи стародавньої мови, зрозумілі лише старійшинам, — в’язь, у якій кожна лінія перетікала в іншу, не маючи ні початку, ні кінця.

— Ось, дивись, — тихо промовила Северина, вказуючи сухим, поцяткованим старечими венами пальцем на в’язь знаків. Її голос звучав глухо, майже пошепки, наче вона боялася потурбувати щось, що дрімало в самих символах. — Це радше переказ, ніж твердження, але, можливо, саме він проллє світло на те, що відбувається. У давнину дехто вважав, що поєднаних дзеркалами світів не чотири, а п’ять.

Вона побіжно поглянула на супутників, затримавши погляд на кожному обличчі, ніби перевіряючи, чи готові вони почути те, що пролунає далі, і продовжила:

— Світ людей — Аелар. Наш світ відьом і вампірів — Морвейн. Світ перевертнів — Тар-Вар. І Ноктаріум — Безодня. Це чотири світи, які нам відомі. Три з них ми тисячоліттями захищаємо від четвертого. А от п’ятим світом болотяні відьми вважали Естріту.

Северина на мить замовкла, наче сама не наважувалася вимовити наступні слова, а її пальці мимоволі стиснулися на краю старої сторінки.

— За давніми переказами, у ньому мешкали Ксархи — безтілесні енергетичні сутності, здатні заволодівати тілами живих істот і повністю підкоряти їх своїй волі. Ми не маємо їхнього точного опису, бо їх завжди вважали радше казкою, ніж реальністю, переказом, яким лякали неслухняних дітей, а не справжньою загрозою. Але, можливо... можливо, Роман постраждав від одного з них.

Марта стояла трохи позаду, не зводячи очей із мерехтливих символів, які ставали видимими лише в одночасному світлі двох місяців і тут же згасали, щойно хмара на мить закривала один із них. У її грудях протверезним холодом відлунювала одна думка: якщо це правда, то про свого ворога вони не знають практично нічого — ні його вигляду, ні його слабкостей, ні того, як зупинити його наступного разу.

— А у вас щось з’ясували? — Марта повернулася до Інґрід, і в її голосі прозвучала ледь вловима нотка надії.

Вампірка мовчки похитала головою, даючи зрозуміти, що їхні давні архіви мовчать — жоден літопис, жоден сувій із вампірських сховищ не згадував нічого подібного. Дівчина-перевертень, яка стояла поруч, не чекаючи запитання, також заперечно похитала головою, і на її обличчі відбилося те саме гнітюче відчуття безсилля, яке зараз читалося на обличчях інших.

Морана повільно закрила книгу, і глухий ляскіт шкіряної палітурки видався в тиші галявини несподівано гучним.

— Ім’я йому все одно доведеться дати, — промовила вона, розправляючи плечі, наче цей простий рух коштував їй чималих зусиль. — Якщо це справді істота з Естріти... називатимемо її Ксархом.