Розділ 22

Аліса Воронцова сиділа на стільці біля узголів’я ліжка й уже майже сорок хвилин слухала безплідну розмову слідчого з Тарасом — одне й те саме коло запитань, яке абсолютно не давало жодного результату.

І якщо спочатку журналістці здавалося, що хлопець безбожно бреше, то що довше тривав допит, то виразніше вона розуміла: він справді нічого не пам’ятає. Або думає, що не пам’ятає. З кожною хвилиною це дратувало її дедалі сильніше — не самим фактом провалу в пам’яті, а тим, що дорогоцінний час спливав марно, тоді як відповіді залишалися десь там, за щільною пеленою чужого забуття.

Тому Воронцова, анітрохи не соромлячись присутності слідчого, вирішила втрутитися в розмову, маючи намір пробити цю ментальну стіну й нагадати Тарасові те, що сталося.

— Дівчина… красива… у суворому темному костюмі, з карими очима! — швидко заторохтіла Аліса, геть ігноруючи протестні жести Барсова. — Згадай! Вона зайшла до тебе в кабінет просто перед нападом!

— Громадянко Воронцова, мовчати! — суворим, відпрацьованим тоном спробував урвати її Максим Барсов, різко подавшись у її бік. — Це він має розповідати, а не ви! Я зараз потерпілого допитую, а не вас, залиште…

Барсов урвався на півслові, помітивши, як різко змінилося обличчя Тараса.

Ім’я не прозвучало. Лише кілька коротких слів. Але перед очима Тараса раптом спалахнув силует дівчини в елегантному темному костюмі — наче хтось різко відчинив двері до замкненої кімнати пам’яті, і звідти все разом хлинуло назовні, без жодного попередження.

Образ гості, яка зайшла до кабінету, проступив із моторошною, майже страхітливою чіткістю. Ще не пам’ятаючи сказаних нею слів, тіло Тараса вже відреагувало: дихання збилося, серце шалено закалатало, а пальці судомно вп’ялися в лікарняне простирадло, зминаючи тканину до побілілих кісточок.

Липкий, безпричинний страх скував м’язи, розливаючись тілом холодною хвилею. А спогад, що накотив слідом, — про густу, живу темряву, яка виривалася з її пальців, — змусив його стиснутися в клубок, немов в очікуванні нового, неминучого удару.

— Бачите, що ви зробили?! — гаркнув Барсов, вказівним жестом показуючи в бік дверей. — Вийдіть негайно!

Цього разу Воронцова підкорилася без суперечок. Вона підвелася й вийшла з палати, не відриваючи здивованого погляду від Тараса, який бився в паніці.

Інтуїція підказувала журналістці: із цим хлопцем усе далеко не так просто, а ця історія неодмінно матиме гучне продовження. А отже, їй конче потрібно залишатися в самому центрі подій.

Якщо її здогад правильний, то ця історія лише починається.

І вона дізнається правду будь-якою ціною, чого б їй це не коштувало.

Максим кілька секунд мовчки дивився вслід журналістці, потім перевів важкий погляд на Тараса, який зіщулився на ліжку, й зробив для себе якийсь мовчазний висновок.

Коли за кілька хвилин слідчий вийшов у коридор, важко прикривши за собою двері, Воронцова зустріла його просто біля порога:

— Будете ловити на живця?

Слідчий довго й похмуро дивився їй просто в очі, оцінюючи ступінь її наполегливості, а потім неохоче відповів:

— Доведеться. Відчуваю, вони його просто так не залишать.

— Вона! — тут же поправила його Аліса.

— Що «вона»? — не зрозумів слідчий, насупившись.

— Кажу: вона його не залишить, — карбуючи слова промовила журналістка. — Мені здається, Марина діє абсолютно сама. Без підтримки. Вона прийшла по нього, а ось друга група — вже по неї.

— Впевнена? — задумливо запитав Максим Барсов, схрестивши руки на грудях. — Може, вони хотіли забрати хлопця?

— Якби вони прийшли по Тараса, то забрали б його, поки дівчина билася. Натомість вони продовжували полювання на неї. На мою думку, це говорить саме за себе.

Максим не відповів одразу. Кілька секунд він мовчки дивився кудись повз Алісу, немов подумки розставляючи події по місцях, зважуючи кожну деталь і оцінюючи, наскільки впевнено журналістка стоїть на своїх висновках.

Потім повільно кивнув.