Розділ 21

Пробудження виявилося болісно важким. У роті пересохло так, ніби він кілька днів не пив води, язик ледве слухався, перетворившись на неповороткий шматок наждачного паперу, а повіки здавалися налитими свинцем — їх буквально довелося віддирати одну від одної зусиллям волі. Щойно йому насилу вдалося розплющити очі, як стеля повільно попливла — почала двоїтися, розпливаючись білою плямою перед очима. Лише за кілька хвилин простір завмер, наче окремі шматочки мозаїки нарешті стали на свої місця, відкривши його погляду лікарняну палату.

Дорогу, окрему. Зі стінами, пофарбованими у приємний пастельно-рожевий колір, з ранковим сонцем, що м’яко пробивалося крізь жалюзі й малювало на підлозі вузькі смуги світла, та двома поліцейськими у формі, які мовчки чергували біля дверей — нерухомими, наче статуї, лише зрідка перекидаючись поглядами.

Але найбільше Тараса непокоїло не місце, а цілковита відсутність спогадів про те, як саме він тут опинився. Серце неприємно кольнуло, а спиною пробіг холодок, який аж ніяк не в’язався з теплим ранковим світлом за вікном. Подібного з ним ніколи не траплялося: навіть після найважчих корпоративів пам’ять не підводила настільки. У голові панувала дзвінка порожнеча, в’язка й абсолютна, ніби хтось акуратно вирізав цілий шматок його життя й навіть не потурбувався залатати краї. Останнє, що йому з великими труднощами вдавалося пригадати, — це як він збирався залишати свій кабінет наприкінці робочого дня, втомлено потягуючись і міркуючи, куди вирушити відпочити та розважитися. І все. Далі — глухий темний провал, наче чиясь невидима рука зачинила двері просто перед його носом.

Насилу піднявши голову з подушки — та виявилася несподівано важкою, — Тарас насупився й витріщився на правоохоронців.

— Як я тут опинився? — голос звучав хрипко й чужо, наче належав не йому, а комусь іншому. — І взагалі… що сталося?

Відповідь поліцейського із сержантськими погонами змусила Тараса миттєво напружитися.

— Ми сподівалися, що ви нам розповісте, що сталося, — спокійно відгукнувся той, зробивши крок від дверей. Його погляд при цьому уважно ковзнув обличчям пацієнта, наче вишукуючи найменшу тінь фальші. — Просто так люди стоячи не засинають посеред вулиці.

— Що, перепрошую? — перепитав Тарас, витріщившись на сержанта зі щирим подивом.

— Ви заснули просто перед вашим бізнес-центром, — терпляче пояснив поліцейський, наче повторював це вже не вперше за ранок. — Стоячи. А буквально за кілька метрів від вас билися люди. Коли приїхав наряд, ваш офіс був розгромлений.

Сержант зробив невелику паузу, розглядаючи пацієнта з таким виглядом, ніби намагався зрозуміти, наскільки щирим було його здивування.

— Але, на здивування оперативників, жоден із перехожих нічого не бачив. Тож, якщо відверто, наш слідчий дуже сподівається, що ви хоча б щось йому проясните.

Тарас перевів приголомшений погляд з одного поліцейського на іншого, відчуваючи, як усередині наростає тупе, в’язке відчуття паніки.

— Ви жартуєте, так?

— Які вже тут жарти, — похитав головою сержант.

Він дістав із кишені телефон, набрав номер і, дочекавшись відповіді, доповів у слухавку:

— Майоре Барсов? Він прокинувся. Так, приїжджайте.

Поліцейський завершив виклик і знову втупився в пацієнта. А Тарас безсило опустився на подушку, відчуваючи, як скроні стискає тупий, ниючий біль. Здавалося, хтось безжально вирвав із його пам’яті кілька годин життя, не залишивши навіть уривків. Почуте від сержанта не лише не пролило світла на події минулого вечора, а навпаки — зробило те, що відбувалося, ще більш загадковим і моторошним.