Розділ 20

Кассандра дісталася додому лише на початку четвертої ранку. Чому цей шлях забрав у неї стільки часу, дівчина не змогла б пояснити навіть самій собі. Вона не пам’ятала, як подолала останні квартали — вогні ліхтарів розпливалися в мутні жовті плями, вулиці мінялися місцями, а свідомість знову й знову провалювалася у в’язку, липку темряву. Здавалося, ніби вся життєва енергія Марини вигоріла в тому короткому, руйнівному бою біля бізнес-центру, залишивши по собі лише порожню, гулку оболонку. Але вона йшла — вперто, на самій лише волі, що давно вичерпала всі інші сили, — уперед через занурене в сон місто, додому. По допомогу. По порятунок.

Насилу діставшись своєї квартири — пальці двічі зсувалися з ключа, перш ніж замок нарешті піддався, — і переступивши поріг, дівчина безсило впала у велике глибоке крісло, що стояло просто перед дзеркалом у повний зріст. Двері за спиною так і залишилися незамкненими, але сил обернутися в неї вже не було. Руки впали вздовж підлокітників, голова безвольно відкинулася назад, і на мить здалося, що далі не буде нічого — лише тиша й темрява.

На мить заплющивши очі та збираючи в кулак останні крихти ментальної енергії, Кассандра почала тихо промовляти слова давньою, давно забутою мовою. Голос зривався, тремтів, ніби кожне слово доводилося не вимовляти, а видирати з глибини змученого тіла. Звуки, що виривалися з її грудей, більше нагадували зміїне шипіння, ніж людську мову. Перші слова розсипалися безпорадним шепотом, ледь чутним навіть у мертвій тиші кімнати. Другі змусили холодне повітря кімнати здригнутися й наче загуснути, ніби сама атмосфера неохоче підкорялася чужій, напівзабутій волі. І лише коли останнє давнє ім’я зірвалося з її губ, просто на паркеті навколо крісла яскравими спалахами засяяли химерні руни, а слідом їх охопило рівне вогняне кільце, забарвивши стіни кімнати в тремтливе багряне світло.

А потім ожило й саме дзеркало. По склу поповзли темні розводи, наче під його поверхнею повільно розтікалося густе чорнило. Відображення кімнати зникло. Потім зникло й саме скло. Замість нього відкрилася бездонна, пульсуюча чорнота, що не відбивала навіть яскравого світла палаючих біля підніжжя рун — здавалося, темрява не відштовхувала світло, а поглинала його.

З безвольно застиглого тіла Марини піднялася напівпрозора постать молодої жінки у старовинній сукні з пишним мереживом. Постать не просто вийшла — вона наче з болісним зусиллям відривалася від плоті, ніби невидимі ланцюги все ще вперто утримували її всередині, не бажаючи так просто відпускати. Сутність Кассандри здавалася виснаженою, її силует мерехтів і тремтів, ледве утримуючи форму, немов полум’я свічки на вітрі. Кожен крок давався їй дедалі важче, а силует ставав дедалі прозорішим, наче сама реальність неохоче дозволяла їй існувати хоча б ще кілька митей.

На обличчі Марини здригнулися повіки — наче десь на самому дні підсвідомості справжня господиня тіла відчайдушно намагалася прокинутися й вирватися з ментального полону, але марно: тіло залишилося нерухомим, як і раніше.

Примарна сутність зробила кілька невпевнених, хитких кроків і переступила межу, розчинившись у бездонній темряві задзеркалля без жодного звуку, без жодного прощального погляду.

Мить — і спалахнулі руни миттєво згасли, ніби їх ніколи й не було. Вогняне коло розсипалося сріблястим попелом, що осів на паркеті тонким, майже невидимим шаром.

Дзеркальне скло знову очистилося, повернувши собі звичний гладкий вигляд і відбиваючи лише тишу завмерлої кімнати.

А тіло Марини так і залишилося сидіти в глибокому кріслі — із заплющеними очима, нерухоме й байдуже до всього, що відбувалося навколо, занурившись у глибоке, схоже на кому, забуття, з якого, здавалося, вже не було дороги назад.