Розділ 19

Марта йшла трохи попереду. Її рухи здавалися неквапливими й плавними, майже лінивими, але з пальців відьми безперервним потоком зривалася ледь помітна для ока срібляста імла, що стелилася слідом, наче жива. Щоразу, коли в тихому вечірньому провулку вимальовувався силует запізнілого перехожого, Марта лише мигцем підводила погляд — і людина одразу опускала голову, ковзала відстороненим поглядом повз дивну компанію та пришвидшувала крок, ніби раптом згадала про якусь нагальну справу. Морок м’яко відводив чужі очі, перетворюючи групу на сліпу пляму для всього міста, на невидиму прогалину на вивороті звичної реальності.

А за її спиною розгорталася справжня драма.

Адріан та Інгрід буквально тягли на собі велетня-перевертня, насилу утримуючи рівновагу під його вагою. Романові ставало дедалі гірше з кожною секундою: старіння, запущене магією Кассандри, невблаганно підточувало його тіло. Ще молодий і сповнений сил чоловік просто на очах перетворювався на немічного старого, важко хрипів і насилу переставляв ослаблі, тремтливі ноги, ніби кожен крок коштував йому останніх сил.

Адріан мимоволі відвів погляд. Ще годину тому Роман без особливих зусиль утримував на плечах бетонну плиту, а тепер не міг самостійно зробити й кроку. Дивитися на це було майже фізично боляче — наче спостерігати, як життя витікає крізь пальці, а ти нічого не можеш із цим вдіяти.

— Нам ще довго?.. — крізь зуби процідила Інгрід, кривлячись від тягаря та роздратування й відчуваючи, як німіють руки.

— Прийшли, — коротко кинула Марта, зупиняючись біля різьблених дубових дверей старовинного прибуткового будинку на Андріївському узвозі.

Компанія піднялася на самий верх, важко дихаючи на останньому прольоті вузьких сходів. Сухе клацання старовинного замка — і важка стулка безшумно подалася всередину, впускаючи їх у густу, просякнуту запахами воску та трав’яного настою тишу, яка вмить відгородила їх від нічного міста.

— На ліжко його покладіть, — розпорядилася відьма, навіть не обертаючись, а сама швидким, діловим кроком попрямувала до сусідньої кімнати. — Я зараз підійду.

Адріан та Інгрід слухняно виконали її розпорядження, підхопивши хриплячого перевертня під руки й відтягнувши його вглиб приміщення, намагаючись не зачепити крихке, вмить постаріле тіло.

Вони знали Марту багато років, але в її особистому сховку опинилися вперше. Вибір упав на її житло винятково з практичних міркувань — лофт Марти розташовувався найближче до місця сутички. Залишивши Романа на широкому ложі, обидва вампіри синхронно озирнулися, з мимовільною цікавістю вивчаючи простір, у якому жила одна з найсильніших відьом міста.

Квартира просто під дахом виявилася стильним, величезним лофтом із високою ліпною стелею та масивними дубовими балками перекриття. Тут не пахло дешевим окультизмом. Але кожен метр цього простору був просякнутий ароматами сухої лаванди, гіркого воску, дорогих парфумів і старих книжок. Світло проникало сюди крізь величезні мансардні вікна, м’яко освітлюючи гігантські стелажі від підлоги до стелі, що здіймалися вгору щільними рядами книжкових корінців.

Жодної випадкової речі. Кожен предмет немов лежав саме там, де й мав лежати. Навіть хаос книжок, планшетів і пузатих аптекарських колб на столі з мореного дуба здавався частиною ретельно продуманого порядку. Тут було затишно, але від цього порядку віяло абсолютним, залізним контролем — контролем людини, яка звикла тримати під владою не лише простір, а й сили, набагато небезпечніші.

— Непогано влаштувалася, — тихо промовила Інгрід, потираючи забите в сутичці плече й досі насторожено вдивляючись у темні кути, де тіні здавалися трохи густішими, ніж мали б бути.

Адріан нічого не відповів. Лише підійшов до високого вікна, схрестив руки на грудях і мовчки втупився в нічний Київ, тоді як за його спиною Марта, гримлячи якимись склянками, відкривала стару й, судячи з усього, дуже дорогу книгу.

— Допомогти? — запитала Інгрід, насторожено спостерігаючи за рухами господині.

— Краще не заважай, — сухо кинула відьма, не підводячи голови.

Марта схилила долоні над старовинним фоліантом і почала тихо, ритмічно промовляти закляття, слова якого розпливалися, не бажаючи вкладатися в межі людського слуху. За тим, як миттєво змінилося світло в кімнаті, згустившись і налившись важким, свинцевим відтінком, стало зрозуміло: це було не звичайне чаклунство.

По шибках мансардних вікон із сухим тріском побігли візерунки морозного інею, хоча надворі стояв теплий вечір. Маленькі бра на стінах замерехтіли й згасли, вибиті магічним імпульсом. А в порцелянових вазах за лічені секунди почорніли й зів’яли живі квіти, обсипавшись на підлогу сухою трухою.

Адріан різко обернувся й втупився у відьму, відчуваючи, як по спині пробігає крижаний холод. Відбувалося щось дике, таке, що виходило далеко за межі того, що він звик називати магією. Схоже, те саме відчуття охопило й Інгрід — вона першою відчула стрімкий відтік сил. Ніби хтось невидимий просто з повітря жадібно пив її давню кров. В очах дівчини запалали темні вогники, ноги підкосилися, і вона безсило опустилася на край стільця.

Сів і Адріан. Не через мушки перед очима, а від раптової нищівної, паралізуючої слабкості, яка одним ударом викосила всі сили.

А потім обидва вампіри побачили, як щільне сріблясте сяйво, зірвавшись із рук відьми, потекло просто до грудей постарілого перевертня. І тієї ж миті зсередини тіла Романа, протестуюче звиваючись, почала виповзати густа, жива темрява, поміщена в нього Кассандрою, — наче щось розумне, відчайдушно чіплялося за свою здобич.

Адріан навіть не намагався втручатися. Якщо хтось і був здатен це зупинити, то лише Марта. Інгрід теж мовчала, не відводячи погляду від відьми, ніби очікувала, що ще мить — і срібне світло остаточно знищить темряву.

Сріблясте сяйво з силою стиснуло чорну масу. Та здригнулася, зашипіла й розпалася на десятки звивистих, отруйних ниток. Але замість того, щоб зникнути, кожна з них знову почала зростатися в єдине ціле, долаючи відьомський натиск із впертою, майже усвідомленою чіпкістю. Здавалося, сама темрява просто на ходу вчилася чинити опір сріблястому світлу, пристосовуючись до нього щосекунди.