Розділ 18

Кабінет пропах охололою кавою й тютюновим димом, що в’ївся у старі меблі ще задовго до запровадження офіційних заборон на куріння. За вікном повільно сірів передсвітанковий Київ — поодинокі ліхтарі ще горіли вздовж порожніх проспектів, а перші тролейбуси лише починали виповзати з депо. Мерехтливий монітор залишався єдиним джерелом світла в напівтемряві кабінету, і від тривалого сидіння перед екраном у Максима Барсова вже починало ломити скроні.

Максим Барсов утретє переглядав запис із камери відеоспостереження, на якому було зафіксовано нічний інцидент біля бізнес-центру. І з кожним новим повтором дедалі сильніше переконувався: у цій справі кінці з кінцями не сходилися за жодних обставин, хоч би як він намагався підігнати побачене під звичну логіку розслідування.

Він ставив відео на паузу, прокручував назад посекундно, збільшував окремі кадри, вдивляючись у кожну тінь і кожен розмитий силует. Шукав монтаж, збій системи, накладання зображення — хоч щось, що повернуло б побачене в рамки звичної реальності, до якої він звик за роки служби. На екрані чітко було видно дику бійку, що виходила за межі здорового глузду, але ніхто — взагалі ніхто з перехожих! — навіть голови не повернув, наче вулиця тієї миті спорожніла не лише фізично, а й для уваги випадкових свідків.

За п’ятнадцять років служби Барсов бачив багато чого: масову брехню, кругову поруку, змови між свідками, які вигороджували одне одного. Але щоб кілька десятків випадкових людей одночасно «не помітили» подібного посеред вулиці — такого він на своїй пам’яті не пригадував ніколи. І це лякало його сильніше, ніж сама бійка на записі.

Винятком була лише Аліса Воронцова, яка з’явилася на краю кадру ближче до фіналу — наче фігура, що виринула з нізвідки й яку камера зафіксувала майже випадково.

Розмитий і зернистий фрагмент із муніципальної камери не давав стовідсоткової впевненості в тому, що один із нападників буквально за кілька секунд перетворився на діда. Але Барсов нутром відчував: усе було саме так, хоч би як абсурдно це звучало навіть у його власній голові. І плутані свідчення Воронцової, які вона дала оперативникам у перші хвилини після прибуття поліції, підтверджували його найнеприємніші підозри.

Ось тільки тепер журналістка мовчала. Щойно отямившись і зрозумівши, де перебуває, вона наглухо пішла у відмову, і з кожною годиною ця стіна мовчання ставала лише міцнішою.

Найдивнішим для Барсова було навіть не її мовчання. Найдивнішим було інше: у її очах більше не залишилося паніки. Обережність — так. Настороженість — безумовно. Але не страху, який він звик бачити в людей, котрі щойно пережили щось подібне.

— Давайте так: я відповідаю на ваші запитання, а ви — на мої, — рівно промовила Воронцова, коли на її щоки повернувся природний рум’янець, а голос перестав тремтіти.

На суворі нагадування про таємницю слідства й банальне «не положено» дівчина не реагувала взагалі. Лише вперто задирала підборіддя:

— Не хочете — як хочете. Нічого не знаю. Нічого не бачила.

Барсов розумів: вона брехала настільки спокійно, наче заздалегідь до цього підготувалася. Брехала зухвало, дивлячись просто в очі й не відводячи погляду ані на секунду. Але довести це слідчий не міг. Узагалі ніяк. Тому що жоден із допитаних за ніч перехожих — від власника собаки, який вигулював свого улюбленця, до охоронця стоянки — не сказав нічого, що відрізнялося б від завченої легенди, наче всі вони змовилися ще до приїзду поліції.

«Де? Коли? Ви зовсім збожеволіли? Яка бійка перед офісом?» — щиро дивувалися громадяни, і в цьому здивуванні не було ані тіні награності.

І якби не запис із камери, на який просто зараз дивився Барсов, він, мабуть, і сам повірив би сказаному. Але не тепер. Тепер слідчого охоплювало величезне бажання розібратися в тому, що відбувається, докопатися до самої суті, чого б це не коштувало. І якщо заради цього доведеться поділитися інформацією з Воронцовою — що ж, нехай буде так.

Барсов вимкнув монітор і, підводячись із-за столу, втомлено потер очі, перш ніж подивитися на Алісу.

— Гаразд, відьмочко, — промовив слідчий, дивлячись на журналістку. — Що хочеш знати?