Розділ 17

Аліса стояла неподалік від входу до будівлі, не в змозі відвести погляд. Груди стискало так, наче хтось невидимий поступово затягував навколо неї петлю.

Вона запізнилася лише на кілька хвилин до подій, що розгорнулися всередині дорогого офісу. Усього на кілька хвилин… але цього виявилося достатньо, щоб тепер уже просто на вулиці стати свідком чогось цілком неможливого — чогось, у що розум відмовлявся вірити навіть тоді, коли очі бачили це наживо.

Знайти Марину виявилося напрочуд легко. 

Після нетривалих вагань вона набрала Вадима.

Той навіть не став ставити зайвих запитань — лише мовчки вислухав уривчасті, майже безладні пояснення. Отримавши фотографію Марини, коротко промовив:

— Добре. Спробую.

І поклав слухавку, перш ніж Аліса встигла додати хоч слово.

Комп'ютерного генія, відомого всім під прізвиськом Сайфер, недарма вважали найкращим у місті. Майже три години він безуспішно переглядав записи з міських камер, перемотуючи, зупиняючи, наближаючи розмиті кадри — але Марина наче розчинилася в Києві, наче її стерли з міста цілковито. Лише двічі її обличчя промайнуло в об'єктиві — на різних камерах у центрі, обидва рази лише на частку секунди. Вдруге це сталося лише кілька секунд тому. Цього Сайферу вистачило, щоб визначити район і одразу переслати Алісі координати.

Журналістка негайно зірвалася з місця.

Дивно, але вечірні затори ніби розступалися перед нею. Машини, що годину тому стояли суцільною стіною, раптом почали рухатися саме тоді, коли вона наближалася до перехрестя. Немов саме місто цього разу вирішило не затримувати її ні на секунду.

Коли Аліса дісталася місця, скляні двері бізнес-центру саме безшумно роз'їхалися — так вчасно, що по спині пробіг неприємний холодок ще до того, як вона побачила, хто виходить назовні.

З будівлі вийшла Марина.

Слідом за нею повільно, майже механічно плентався чоловік у дорогому костюмі. Темну тканину піджака вкривали плями свіжої крові, але його це, здавалося, зовсім не турбувало — жодного стогону, жодного жесту болю. Погляд був абсолютно порожнім, склянистим, наче всередині не залишилося геть нічого людського, самий лише порожній контейнер у формі людини.

А потім із величезного автомобіля, який більше нагадував монолітний чорний корабель, ніж машину, синхронно, наче за єдиною командою, вийшли четверо: двоє чоловіків і дві жінки. Рухалися вони настільки швидко, що погляд ледве встигав стежити за їхніми стрімкими ривками — картинка ніби смикалася, пропускаючи кадри.

Аліса навіть не одразу зрозуміла, що відбувається. Мозок ще намагався вписати побачене в якісь звичні рамки — бійка, пограбування, розбірки — і щоразу зазнавав поразки.

Чоловік і дівчина — та, що була молодшою, — кинулися в атаку. Точніше… спробували напасти. Згодом до них приєднався й велетень. Марина ухилялася від ударів із лякаючою, майже образливою легкістю, немов заздалегідь знала кожен їхній рух, кожен наступний крок ще до того, як він відбувався.

Один із нападників відлетів на кілька метрів і з глухим ударом врізався у бордюр, другий звалився на асфальт, тричі перекотившись, третій ледь утримався на ногах.

Це було неможливо.

Дівчина зовсім не була схожа на спортсменку — тендітна, невисока, у простому светрі, вона мала б впасти від першого ж удару, а не розкидати чоловіків удвічі важчих за себе.

Ще зовсім недавно Анжела розповідала, що Марина роками терпіла побої від власного чоловіка. Перелякана, зіщулена, нездатна дати відсіч навіть словом…

То хто ж зараз так легко, майже граючись, розкидав здоровенних чоловіків?

Але найбільше Алісу лякало інше.

Люди.

Їх навколо було повно.

Хтось розмовляв телефоном, притиснувши його плечем до вуха. Хтось пив каву просто на ходу. Молода пара сміялася, проходячи буквально за кілька метрів від бійки, — дівчина щось показувала на екрані телефона, хлопець хитав головою. Жінка котила дитячий візочок повз саму сутичку, тихо наспівуючи щось під ніс.

Ніхто.

Зовсім ніхто навіть голови не повернув.

Наче того, що відбувалося просто перед їхніми очима — падінь тіл, глухих ударів, надлюдської швидкості, — взагалі не існувало. Наче це показували виключно для Аліси, наче вона одна дивилася приватний сеанс кошмару, невидимий для решти світу.

По спині Аліси невідворотно поповз крижаний холод, від потилиці до самих п'ят.

Вона моргнула.

Ні.

Усе відбувалося насправді. Гуркіт міста навколо був справжнім. Це не був сон і не була галюцинація.

Наступної секунди один із чоловіків різко постарів просто в неї на очах.

Немов за кілька миттєвостей прожив десятки років одразу.

Його волосся, ще секунду тому темне, побіліло на очах, пасмо за пасмом.

Обличчя вкрилося зморшками — глибокими, різкими, наче хтось невидимими пальцями продавлював шкіру.

Шкіра обвисла, втратила пружність, повисла складками на щелепі й шиї.

Він упав на коліна, судомно хапаючи ротом повітря.

Аліса ледь не скрикнула. Долоня сама злетіла до рота, притискаючи крик усередину.

Пальці іншої руки самі собою вчепилися в ремінець рюкзака так сильно, що аж кісточки побіліли.

Що…

Що вона щойно побачила?

Марина щось сказала своїм противникам — коротко, різко, майже з погрозою в голосі.

Слів було не розібрати — відстань виявилася надто великою, а вітер зносив звук убік.

Судячи з жестів, вона щось вимагала або заявляла свої права на того самого чоловіка з порожнім поглядом — вказувала на нього рукою, потім на себе, потім знову на нього.

Але за кілька секунд різко розвернулася й побігла геть, зникаючи в бічній вуличці.

Незнайомці залишилися біля довгого чорного автомобіля. Вони мовчки переглядалися, вирішуючи щось без слів, а рудоволоса жінка в смарагдовій сукні, яка увесь цей час стояла осторонь, напружено стежила за обстановкою.

Кілька секунд вони мовчки дивилися їй услід.