Розділ 15

Скляні розсувні двері бізнес-центру безшумно роз’їхалися, випускаючи Кассандру на вулицю. Слідом за нею, похитуючись і дивлячись перед собою абсолютно порожніми очима, слухняно йшов Тарас. На його дорогому, колись бездоганному піджаку багряніли свіжі плями крові, але заступника директора це більше не хвилювало.

На місто вже опустився густий весняний вечір. Сутінки стрімко згущувалися, а разом із ними з Дніпра потягнувся паркий, в’язкий туман. Він важкою ковдрою стелився над асфальтом, огортаючи поодиноких перехожих.

Але одну машину туман приховати не міг.

Прямо навпроти входу, перекриваючи виїзд, застиг величезний матовий седан — старий американський Lincoln Continental середини минулого століття. Цей п’ятиметровий сухопутний крейсер здавався монолітним шматком темряви. Його вікна були наглухо затоновані, а двигун тихо, загрозливо бурчав, випускаючи з вихлопних труб клуби сизої пари.

Кассандра зупинилася. Тарас слухняно завмер за її правим плечем, наче невидимий ланцюг назавжди поєднав його з новою господинею.

Краєм ока вона помітила дивну, протиприродну деталь.

Повз них тротуаром поспішали люди — чоловіки в легких вітровках, дівчата, чиї підбори дзвінко цокали по асфальту, підлітки у футболках, що не відривали погляду від телефонів. І ніхто з них, абсолютно ніхто, навіть не повернув голови в їхній бік.

Перехожі обходили громіздкий чорний «Лінкольн» і застиглу біля входу пару так природно, ніби на їхньому місці була порожнеча. Один чоловік пройшов настільки близько до капота, що мав би в нього врізатися, але лише машинально змінив крок, навіть не піднявши очей.

Повітря навколо машини ледь помітно вібрувало, немов саме повітря викривляло реальність.

Тієї ж миті клацнули замки, і задні двері «Лінкольна» плавно розчинилися проти ходу руху — зловісні «суїцидальні» дверцята, що відкривали нутрощі чорного салону. Зсередини війнуло дивною сумішшю запахів: дорогими парфумами, терпким ароматом хвої, теплою шкірою і ледь вловимим солодкувато-металевим запахом.

Високий чоловік із блідим, майже мармуровим обличчям вийшов із машини. Сталеві очі байдуже зупинилися на Кассандрі. Суворий, бездоганно скроєний чорний костюм-трійка та тонка шовкова сорочка сиділи на ньому ідеально. На вказівному пальці тьмяно блиснув масивний перстень з обсидіаном, яким він недбало постукував по дверцятах.

Поруч із ним безшумно з’явилася супутниця.

Коротке чорне каре ідеально обрамляло її порцелянове обличчя, а темні, майже чорні губи викривилися в хижій, ситій усмішці. На ній був довгий шкіряний плащ до самої землі та грубі армійські черевики на платформі. У її бездонних, моторошно темних очах не відбивалося нічого, крім холодної цікавості.

З переднього сидіння, змусивши важку машину помітно хитнутися, вибрався третій — кремезний, широкоплечий чоловік. Навіть на відстані кількох метрів від нього віяло неприродним, гарячковим жаром. Бурштинові очі з диким звіриним прищуром небезпечно блиснули з-під навислих брів, одну з яких перетинав старий рваний шрам. Ніздрі чоловіка затремтіли, жадібно втягуючи вечірнє повітря.

Останньою з-за керма вийшла молода жінка.

Обійшовши довгий капот «Лінкольна», вона зупинилася трохи попереду інших. На тлі своєї похмурої компанії вона виглядала майже миролюбно: легка смарагдова сукня на тонких бретелях відкривала витончені ключиці, а копиця неслухняного рудо-мідного волосся спадала на плечі.

Але її яскраво-зелені очі світилися такою древньою, неземною хитрістю, що саме вона, попри легку сукню та м’яку усмішку, здавалася тут найнебезпечнішою істотою. Поруч із нею широкоплечий гігант виглядав лише її сторожовим псом.

Срібні каблучки на її пальцях тихо дзенькнули, коли вона заправила пасмо волосся за вухо, оголивши дрібні татуювання-руни на шиї. Її губи ледь помітно ворушилися, підтримуючи невидимий купол байдужості навколо них.

Четвірка півколом перекрила Кассандрі шлях до відступу.

Широкоплечий чоловік зробив пів кроку вперед, видавши глухий, утробний звук, схожий на гарчання, але рудоволоса жінка злегка підняла долоню, зупиняючи його.

Вона довго, оцінювально дивилася на Кассандру, а потім, солодко усміхнувшись, промовила:

— Хто ти така?

Кассандра не відповіла.

Блідий чоловік у костюмі злегка нахилив голову набік, прислухаючись до серця безвільного Тараса, що шалено калатало. Його сталеві очі небезпечно блиснули.

— Симпатична іграшка. Але, боюся, ми не дозволимо тобі його забрати.

На губах Кассандри з’явилася ледь помітна усмішка, яка явно не віщувала нічого доброго.