Розділ 14

Шостий поверх сучасного бізнес-центру зі скла та бетону, що височів над спальним районом Києва, повністю займав офіс успішної торговельної компанії «Кармин-Трейд». Оренда тут коштувала шалені гроші, але для фірми, яка займалася великими торговельними поставками, ці витрати були лише краплею в морі. Гроші текли до «Кармин-Трейд» рікою, а останні три місяці справи йшли не просто добре — вони йшли блискуче, наче сама удача оселилася в стінах цієї компанії.

Жоден контракт не зривався. Конкуренти один за одним несподівано поступалися ринком. Переговори, які ще недавно здавалися безнадійними, раптом завершувалися на користь «Кармин-Трейд». Прибуток зростав так стрімко, що навіть найбільш скептично налаштовані співробітники починали перешіптуватися про неймовірне везіння компанії.

Здавалося, достатньо було лише простягнути руку — і потрібні двері самі відчинялися.

Сьогодні вдень генеральний директор Стас поїхав до Житомира відкривати чергове регіональне представництво, тож у його заступника, Тараса, утворився абсолютно вільний вечір.

Тарас розвалився в шкіряному кріслі свого просторого кабінету, ліниво перебираючи в голові варіанти: де провести цю ніч, а головне — з ким. За панорамними вікнами вже повільно густішав вечір, і в склі відбивалися холодні вогні міста. Десь унизу поспішали додому люди, рухалися автомобілі, миготіли фари, але сюди, на шостий поверх, усе це долинало лише приглушеним гулом.

На ньому був бездоганно скроєний дорогий костюм, а в руці м’яко погойдувалася склянка з віскі. Тепле бурштинове світло напою ковзало по склу щоразу, коли Тарас трохи ворушив зап’ястям.

Життя здавалося чортівськи вдалим.

Саме таким, яким воно й мало бути.

Його приємні роздуми безцеремонно урвали дивні звуки, що долинули звідкись знизу. Приглушені відстанню крики, гуркіт, якийсь нездоровий шум...

Насупившись, Тарас поставив склянку на стіл. Цікавість і легке роздратування взяли гору. Вирішивши з’ясувати, що за набрід заважає йому відпочивати, він вийшов у довгий, яскраво освітлений коридор шостого поверху.

Саме в цю мить двері ліфта в кінці галереї зі свистом роз’їхалися. Усередині стояла дівчина.

Тарас завмер.

Вона не поспішала виходити. Просто стояла нерухомо, дивлячись прямо перед собою.

Кілька секунд Тарас навіть не міг зрозуміти, що саме його насторожило.

Потім вона повільно підняла голову.

Дивлячись на неї, Тарас мимоволі згадав фантастичні трилери: саме так у кіно виглядають безжальні карателі, які роблять перший крок назустріч своїй жертві.

Абсолютно серйозне, немов висічене з мармуру обличчя.

Голова повернулася під дивним, неприродним кутом.

Рух був повільним, майже механічним, і від цього ще більш моторошним.

Строгий і дорогий брючний костюм ідеально сидів на її фігурі, анітрохи не сковуючи рухів. 

На її обличчі не було ні злості, ні люті.

Лише холодна, безмежно давня байдужість.

Саме ця байдужість налякала Тараса найбільше.

Так дивляться не на ворога.

Так дивляться на щось, що давно перестало мати значення.

Вона зробила крок із кабіни ліфта, і їхні погляди зустрілися.

Тарас був готовий заприсягтися, що ніколи раніше не бачив цієї жінки.

Але тієї ж секунди його тіло скував липкий, первісний страх.

Він не знав, чого саме боїться.

Не розумів, що відбувається.

Просто кожна клітина його тіла кричала про небезпеку.

Інстинкт самозбереження завив так голосно, що ще до того, як знизу долинули шалені крики охорони, яка бігла сходами, Тарас позадкував, вирішивши негайно замкнутися у своєму кабінеті.

Він навіть не намагався пояснити собі власну реакцію.

Просто хотів опинитися за дверима.

Якомога швидше.

Ось тільки це мало чим допомогло.

Шум у коридорі стрімко наростав. Дорогий офісний пластик і меблі здригалися від ударів. Почувся дзвін скла, що розліталося на друзки, відчайдушний крик, а потім щось дуже важке з глухим стуком врізалося просто в дубові двері його кабінету.

Тарас здригнувся.

Він кілька секунд стояв нерухомо, дивлячись на двері.

Потім тремтячими пальцями взявся за ручку й прочинив їх, щоб поглянути, що відбувається.

І тієї ж миті змінився на обличчі.

Просто перед ним розігрувалася моторошна, сюрреалістична сцена.

Біля самого порога стояла та сама гостя, а по обидва боки від неї завмерли двоє кремезних хлопців з охорони.

Її долоні лежали на їхніх плечах, а їхні руки мертвою хваткою вчепилися в її передпліччя.

На мить Тарасові здалося, що все просто: охоронці затримали порушницю, а йому залишалося лише викликати поліцію.

Але потім він побачив їхні обличчя.

І зрозумів, що помилився.

Охоронці просто на очах втрачали роки життя.

Шкіра миттєво сіріла й вкривалася глибокими зморшками. Сильні плечі всихали просто під тканиною форми. Щоки запали, губи посіріли, а волосся за лічені секунди побіліло, перетворюючись на рідке клоччя.

Тарас дивився на це, не в змозі навіть моргнути.

Це було неможливо.

Такого просто не могло існувати.

Але воно відбувалося прямо перед його очима.

Це не вони тримали її — це вона тримала їх, висмоктуючи саме життя.

Двоє новоспечених старих майже одночасно впали на ковролін.

Один судомно схопився за серце.

Другий, хриплячи, стиснув пальцями висохле горло.

Їхні тіла ще кілька секунд здригалися, перш ніж завмерти.

Дівчина повільно підняла голову.

Її очі, що палали пекельним полум’ям первісної ненависті, вп’ялися просто в Тараса.

І цього разу він уже не сумнівався.

Вона прийшла саме за ним.

Заступник директора зреагував на чистому адреналіні.

Він щосили грюкнув дверима, повернув замок і навалився на них усією спиною, важко дихаючи.

Його серце билося так сильно, що здавалося, ось-ось проб’є грудну клітку.