Розділ 11

Весняний туман повільно пожирав вулиці міста. За важкими дверима клубу «Obsidian» було тепло, дорого й спокійно. Принаймні, так здавалося до приїзду поліції. Майор Максим Барсов упевнено переступив поріг цього елітного закладу.

Він на мить затримав погляд на розкішному інтер’єрі й озирнувся довкола. Бувати в подібних місцях майорові ще не доводилося — тут один вечір, мабуть, коштував більше за його місячну зарплату. Але ось, завдяки черговому виклику, випала нагода оцінити столичний шик. Шкіряні дивани, дорогий мармур, приглушене золотаве світло, що м’яко ковзало по стінах і меблях... Місце так і дихало великими грошима. Навіть повітря тут, здавалося, було якимось іншим — чистішим, дорожчим і водночас неприродно відстороненим.

Але зараз цю розкішну атмосферу безцеремонно порушувала робота оперативної групи. Її присутність різко контрастувала з вишуканою обстановкою клубу. За одним із дальніх столиків, зіщулившись від холоду й страху, сиділи двоє потерпілих.

Максим підійшов ближче, тихо привітався зі своїми співробітниками та представився потерпілим. Розглядаючи кволих, тремтячих старих, майор щиро не розумів, як ці пенсіонери взагалі примудрилися пройти фейс-контроль у такому пафосному закладі. Їхній вигляд настільки не пасував до навколишньої розкоші, що Барсов мимоволі ще раз перевів погляд на них, ніби сподіваючись знайти якесь пояснення.

Він важко зітхнув і промовив:

— Ну... І що тут у нас сталося?

Відповідь чергового оперативника змусила Максима не просто здивуватися — він буквально впав на вільний стілець, відчувши, як ноги стають ватяними. Кілька секунд він просто мовчав, намагаючись осмислити почуте.

Менше семи годин тому він особисто доправив до психіатричної лікарні старого, який зі сльозами на очах доводив, що він — тридцятитрирічний Віктор. І ось, здавши одного божевільного діда, він натомість отримує ще двох! Щоправда, ці двоє, цокочучи зубами, стверджували, що їм близько сорока та сорока одного року. І звати їх Андрій та Ян.

Барсов потер долонею обличчя, наче цей жест міг допомогти привести думки до ладу.

— Та ви жартуєте... — видихнув Барсов, переводячи приголомшений погляд зі старих на оперативну групу, що завмерла в заціпенінні. — Це що, якийсь розіграш? Що тут, чорт забирай, відбувається, я вас питаю?!

Один із новоспечених старих — той, що був міцнішим, із потворною родимою плямою на зморшкуватій шиї, — зло сплюнув кров’ю на дорогий паркет. Червона пляма різко виділилася на блискучій поверхні підлоги.

— Який, до біса, жарт, командире?! Я, по-твоєму, на жартівника схожий?! У мене суглоби так крутить, що вити хочеться! Що це за божевільна баба була, ти мені скажи?!

І тут, наче чорт із табакерки, з-за спини Максима Барсова плавно простягнулася тонка жіноча рука. У пальцях вона тримала любительську фотографію.

До болю знайомий дівочий голос, від якого в слідчого миттєво морозом пробігло по спині, тихо промовив:

— Вона була на неї схожа?

Барсов на мить завмер. Він упізнав цей голос ще до того, як обернувся.

— Воронцова?! — здивовано вигукнув Барсов, різко обертаючись. — А ти взагалі як сюди...

— Тихо, — осадила його Аліса, навіть не глянувши на майора, і вимогливо вказала пальцем на старих. — Краще дивись на них.

Слідчий слухняно повернув голову. Обоє потерпілих, витягнувши шиї, не відриваючи погляду, розглядали фотографію в руках журналістки, на плечі якої висів її чудернацький рюкзак-крокодил. Їхні очі раз у раз перескакували зі знімка один на одного, ніби обидва намагалися переконатися, що бачать одне й те саме.

— Схожа... — хрипко видавив Андрій, примружуючись на знімок своїми короткозорими очима. — Але начебто не вона. Та, на вулиці, була молодшою. Набагато молодшою.

— А мені здається — вона, — озвався другий старий, Ян, прикриваючи долонею осліпле око. — Хоча й справді виглядала дівчиськом, але риси обличчя... Очі точно її. Це вона, начальнику! Вона це з нами зробила!

Максим Барсов швидким, нервовим рухом вихопив фотографію з рук Аліси й сам уставився на зображену там дівчину. Він затримав погляд на її обличчі трохи довше, ніж збирався, немов намагався знайти в ньому відповідь на те, що відбувалося цієї ночі.

Потім повільно перевів важкий, розгублений погляд на журналістку:

— А це ще хто?

— Марина, — тихо відповіла Аліса і, витримавши коротку паузу, додала: — Дружина того самого Вітьки, якого вчора вранці допитували.

Слідчий нервово ковтнув. У горлі миттєво пересохло, а пальці, що стискали край фотографії, мимоволі затремтіли. У голові майора одна за одною почали складатися деталі, які ще кілька хвилин тому здавалися абсолютно не пов’язаними між собою.

— От чорт... — тільки й зміг видушити він. — Та що за чортівня відбувається в цьому місті?!

Запитання було абсолютно риторичним. Барсов і сам чудово розумів, що відповіді на нього зараз не отримає.

Аліса, поправивши на плечі свій рюкзак-крокодил, спокійно подивилася на нього й упевнено відповіла:

— Я з’ясую.