Розділ 10

Весняна ніч остаточно поглинула місто. Годинник наближався до одинадцятої. Неон відбивався в мокрому асфальті, розсипаючись під ногами різнокольоровими плямами, а прохолодний вітер ліниво ганяв вулицею клапті туману. Марина, одягнена досить скромно — у просту сіру кофту та потерті джинси, які явно не відповідали статусу цього закладу, — підійшла до дверей клубу «Obsidian».

Вона сама здавалася тут чужою. І все ж не відчувала ані збентеження, ані страху. Лише дивне, майже фізичне відчуття необхідності зробити наступний крок.

Ззовні клуб виглядав демонстративно дорогим. М’яке світло вуличних ліхтарів відбивалося від лакованих боків припаркованих впритул до тротуару представницьких іномарок. З-за важких дверей долинав глухий, вібруючий бас модної музики, а крізь панорамні вікна пробивався манливий бурштиновий напівморок.

Марина не розуміла, навіщо сюди прийшла. Просто знала: якщо зараз розвернеться й піде — припуститься непоправної помилки. Щось древнє й могутнє вело її вперед. Воно не поспішало, не підганяло, не змушувало. Просто не залишало іншого вибору.

Їй потрібно було туди.

Дуже потрібно.

Вона зробила впевнений крок до дверей, але дорогу їй миттєво перегородили двоє плечистих охоронців. Окинувши її оцінювальним, відверто зневажливим поглядом, один із них заговорив, перевіряючи платоспроможність незваної гості:

— Дівчино, вхід лише за клубними картками або за попереднім бронюванням. Ви до когось? Чи, може, заклад переплутали? Скандалів нам тут не треба.

Марина промовчала, лише прямо подивилася йому в очі. Її спокій чомусь почав дратувати чоловіка сильніше, ніж будь-яка сварка.

Не дочекавшись відповіді, сек’юриті насупився, безцеремонно перехопив її за руку вище ліктя й спробував відвести вбік від входу.

— Давай, красуне, гуляй звідси.

Але тієї ж миті щось змінилося.

Дівчина повільно, майже лагідно накрила його долоню своєю тонкою рукою.

Практично ніхто на пожвавленій вулиці не помітив, як густа, чорнильна тінь ковзнула від пальців Марини й миттєво обвила зап’ястя чоловіка. Вона була настільки темною, що здавалася шматком самої ночі, яка раптом ожила й знайшла собі шлях до людського тіла.

Охоронець раптом похитнувся, його обличчя на мить спотворилося, а погляд, спрямований на скромно вдягнену гостю, став порожнім і покірним.

Лише якийсь випадковий перехожий здивовано затряс головою, вирішивши, що темрява, яка ковзнула по руці чоловіка, просто привиділася йому у світлі неону.

Замість того щоб вигнати дівчину, зачарований охоронець слухняно відступив назад і, зробивши глибокий, шанобливий напівуклін, відчинив перед нею важкі дубові двері.

— Сергію, ти що коїш? — здивовано запитав його напарник.

Відповіді не було.

Склавши руки перед собою, старший зміни так і залишився стояти на місці, втупившись порожнім, невидючим поглядом у простір перед собою. Здавалося, його тіло залишалося тут, біля входу, а свідомість кудись відступила, залишивши після себе лише дивний спокій.

Завтра на нього чекатиме надзвичайно важкий день і нестерпний головний біль, але зараз... зараз йому було добре.

Усе інше просто втратило значення.

Марина зайшла всередину.

Приглушене світло дизайнерських ламп вихоплювало з напівмороку дорогі шкіряні дивани смарагдового кольору, полірований темний мармур барної стійки та блиск кришталю. Повітря було просякнуте ароматами дорогих парфумів, елітного алкоголю та кальянного диму. Десь поруч сміялися, дзенькали келихи, хтось голосно розмовляв, але весь цей шум здавався Марині далеким і неважливим.

Раптом її блукаючий погляд зачепився за двох чоловіків у VIP-зоні.

Це були Стас і Тарас.

За останній рік ця парочка примудрилася не просто успішно розкрутитися й налагодити справи, а й заробити величезні статки. Тепер вони з легкістю спускали їх на вітер, обіймаючи розкішних повій і ліниво потягуючи колекційний віскі.

Вони сміялися, розслаблено розмовляли й навіть не замислювалися над тим, наскільки крихким було їхнє сьогодення.

Ці двоє навіть не підозрювали, чому насправді завдячують своїм стрімким успіхом. 

Марина не могла відвести від них погляду. Вона пильно розглядала їхні обличчя, намагаючись витягнути з глибин чужої пам’яті уривки спогадів.

Щось ворухнулося всередині.

Спочатку лише ледь помітний спалах.

Потім — відчуття.

Запах.

Темрява.

Чиїсь голоси.

Усередині зростало глухе, непохитне знання: вона тут виключно через них.

У ту мить, коли у свідомості почали проступати перші виразні картини минулого, хтось грубо штовхнув її в плече.

Марина повільно повернула голову й зустрілася поглядом із великим, бородатим чоловіком. Його очі гарячково блищали від випитого, а на губах грала брудна посмішка.

— Привіт, курочко, — долинуло до неї хрипке привітання.

Важка, спітніла рука чоловіка безцеремонно лягла Марині на сідницю й сильно стиснула її.

— Підзаробити, чи що, прийшла?

— Ні, — спокійно відповіла Марина й ледь помітним, плавним рухом вивільнилася з його хватки.

Але п’яний нахаба не збирався відступати. Він знову потягнувся до неї, маючи намір притиснути дівчину до себе.

Наступної секунди тишу залу прорізав його дикий, захлинений крик.

Чоловік упав на коліна, притискаючи до грудей неприродно вивернутий, зламаний палець.

Як Марині вдалося провернути це за частку секунди — ніхто в напівтемряві клубу побачити не міг.

Сама вона навіть не поглянула на стогнучого кабана.

Ті, заради кого вона прийшла, підвелися зі свого дивана. Стас і Тарас, приобійнявши своїх супутниць, попрямували до запасного виходу з клубу.

Мить — і вони зникли за дверима.

Марина рушила слідом, лавіруючи поміж парочок, що танцювали. Її рухи залишалися спокійними, майже буденними, ніби вона просто прямувала туди, куди мала потрапити від самого початку.