Розділ 8

Телефон задзвонив так наполегливо, що Аліса мимоволі скривилася. Різкий звук розірвав ранкову тишу, змусив її на кілька секунд завмерти. Щойно вона піднесла слухавку до вуха, як почула тремтливий голос Анжели:

— Аліско… Це я. Приїжджай до мене. Терміново.

Анжела стояла посеред чужої вітальні, не наважуючись зробити зайвого руху. Її погляд раз у раз повертався до немічного старого.

Той сидів перед дзеркалом, трохи зсутулившись, і щомиті крадькома кидав на нього погляд, наче сподівався, що відображення зникне. Але воно нікуди не зникало. У дзеркалі вперто залишалося його зморшкувате обличчя, запалі щоки, сиве волосся й очі, в яких застиг справжній жах.

Щоразу, коли їхні погляди зустрічалися, плечі старого здригалися, а з грудей виривався судомний схлип. Він відводив очі, важко ковтав і за мить знову несміливо дивився на своє відображення.

Професійне чуття одразу підказало Алісі: таким голосом Анжела ніколи не розмовляла. Навіть коли вона була налякана чи розлючена, у її голосі завжди залишалася звична різкість. Зараз же там чулося щось інше. Справжній страх.

Отже, сталося щось справді надзвичайне.

— Ти де? — одразу діловито запитала Аліса, вже обводячи поглядом кімнату в пошуках ключів від скутера.

— Вдома, — швидко пролунала відповідь, але за секунду Анжела додала: — Ну, як вдома… У сусіда в квартирі. Коротше кажучи. Я почула моторошний крик і прибігла сюди. Думала, знову Вітько Марину б’є — він же її регулярно лупцював, тварюка. Думала, заступлюся, а тут…

Анжела на мить замовкла.

Аліса вже взяла ключі, але, почувши цю паузу, зупинилася біля дверей.

— А тут що?

— Тут сидить старий, який клянеться, що він — Вітько.

— І? — не зрозуміла Аліса, вже вибігаючи зі свого під’їзду у двір.

— Та в тому й річ, що Вітьку років тридцять із хвостиком! А цьому дідові — під дев’яносто! — голос Анжели знову затремтів. — Але він заявляє, що він Вітя. І… коротше, Алісо, він знає такі речі, які міг знати тільки цей козел.

Аліса затрималася біля свого скутера, на ходу надягаючи шолом. Вона вже хотіла щось відповісти, але на секунду задумалася.

Звучало це абсурдно. Настільки абсурдно, що навіть пояснювати ситуацію було складно.

Старий, якому майже дев’яносто, стверджує, що він чоловік років тридцяти? 

Аліса підозріло примружилася.

— Анжело, ти там що, з самого ранку вже наклюкалася? Чи чогось покурила?

— Та якби ж!.. — у слухавці почулося, як дівчина важко ковтнула клубок, що підступив до горла. — На тверезу голову дах їде ще сильніше.

Аліса мимоволі хмикнула, але веселою її реакцію назвати було важко.

— І ти справді думаєш, що це він? — запитала вона, сідаючи на сидіння скутера.

На тому кінці запала коротка тиша.

— Та хрін його знає! — невпевнено відгукнулася подруга. Потім сердито видихнула й додала: — Слухай, ну не знаю я! Але він знає те, що…

Анжела знову замовкла, ніби сама не хотіла вимовляти наступні слова вголос.

— Коротше, я кілька днів тому переспала з цим Вітьком, — нарешті сказала вона. — І цей дід зараз у подробицях згадав такі інтимні деталі, про які ніхто, крім нас двох, знати не міг!

Аліса на мить завмерла.

Двигун скутера ще не працював, і в цій ранковій тиші слова Анжели пролунали надто дико, аби одразу в них повірити.

— Що саме ти маєш на увазі? — обережно запитала вона.

— Те, що я кажу! — нервово відказала Анжела. — Він називає речі, які ніхто сторонній просто не міг знати. Я спочатку подумала, що він випадково вгадав. Потім — що мене розігрують. Але він продовжував говорити… і все сходиться.

Аліса кілька секунд мовчала, осмислюючи почуте.

— Може, тебе дійсно розігрують?

— Якщо розігрують — особисто обох приб’ю, — Анжела знову кинула короткий, сповнений дедалі більшого страху погляд на старого, що тремтів перед дзеркалом. — Але, дивлячись на нього… Алісо, це зовсім не схоже на жарт.

Старий у цей момент знову подивився на своє відображення.

Його губи ледь помітно ворухнулися, ніби він щось прошепотів сам собі. Потім він різко відсахнувся від дзеркала й опустив голову.

Анжела мимоволі зробила крок назад.

— У нього руки справді трусяться, — продовжила вона вже тихіше. — І шкіра… Алісо, ти б бачила. Як пергамент. Він виглядає так, наче йому справді під дев’яносто. Але говорить… говорить так, ніби це той самий Вітько.

Аліса відчула, як усередині неприємно ворухнулася тривога.

— Ти впевнена, що він називає саме ті речі?

— Абсолютно.

— Добре, — після короткої паузи сказала Аліса. — Нікуди не йди. Я зараз приїду.

— Приїжджай, га? — голос Анжели став майже благальним. — Мені реально моторошно.

— Їду.

Аліса натиснула кнопку стартера.

Двигун скутера ожив із коротким гарчанням. Вона ще раз поправила шолом, міцніше стиснула кермо й рушила з місця.

Скутер рвонув уперед, залишаючи позаду двір і будинок.

А в голові дівчини все ніяк не вкладалися слова подруги.

«Цей дід знає те, що міг знати тільки Вітько…»