Розділ 7

Дівчина ніби уві сні брела вулицею. Вона йшла, майже не дивлячись під ноги, не озираючись і не замислюючись над тим, куди прямує. Чужа, але напрочуд піддатлива пам’ять Марини чітко вела її вперед, підказуючи дорогу крок за кроком. Здавалося, десь глибоко всередині вже давно було прокладено цей маршрут, і тепер їй залишалося лише слухатися.

Знайомий кіоск. Поворот за ріг. Магазин, де Марина зазвичай купувала недорогі продукти. Обшарпаний дитячий майданчик, повз який вона проходила ледь не щодня. Знайомий двір.

Панельна дев’ятиповерхівка.

П’ятий під’їзд.

Четвертий поверх.

Усе це спливало в пам’яті саме собою, без жодного зусилля.

Ключі слухняно знайшлися в кишені сірої кофти. Пальці на мить затрималися на холодному металі, ніби дівчина перевіряла, чи справді вони там. Потім невпевненими, уривчастими рухами — наче нове тіло ще погано слухалося свою господиню — вона вставила ключ у замок.

Клац.

Двері відчинилися.

Дівчина ввійшла до квартири й тихо зачинила їх за собою. На кілька секунд вона просто стояла в передпокої, прислухаючись до тиші. Навіть не тиші — до важкого, затхлого повітря, просоченого запахами дешевого алкоголю, старої їжі та чогось кислого, давно застояного.

Вона пройшла до кухні й завмерла посеред кімнати.

Байдуже розглядала безлад, що панував навколо: перекинутий стілець, розкидані по підлозі рештки їжі, клейонку, що сповзла зі столу, брудний посуд і пляшки…

Пляшки.

Пляшки.

Знову пляшки.

Їх було так багато, що вони здавалося частиною інтер’єру, ніби давно зайняли своє постійне місце в цьому житлі.

Обличчя дівчини залишалося абсолютно нерухомим.

Вона дивилася на все це спокійно, майже байдуже. Наче бачила не власне минуле життя, а чужу кімнату, яка її зовсім не стосувалася.

Важкі кроки, що пролунали за спиною, змусили її дивно, неприродно схилити голову набік.

Не обернутися.

Лише схилити.

Наче вона не хотіла бачити того, хто увійшов, але водночас прагнула краще почути його наближення.

Крок.

Ще один.

Важке човгання ніг.

Запах алкоголю став відчутним ще до того, як чоловік підійшов ближче.

І вона почула його голос.

— Явилася, тварюко! — пролунав п’яний, грубий рик.

Наступної миті в її багатостраждальне тіло мертвою хваткою вчепилися важкі ручища.

Вітька різко смикнув її назад.

Дівчина хитнулася, але не видала жодного звуку.

Перший удар.

Другий.

Ще один.

Удари сипалися один за одним, глухо віддаючись у кімнаті. Голова моталася з боку в бік, волосся розсипалося по обличчю. Тіло, яке ще зовсім недавно було слабким і виснаженим, тепер механічно приймало побої.

Вона не захищалася.

Не кричала.

Не благала.

Лише чекала.

Аж поки не повалилася на коліна, виплюнувши на брудну підлогу кров разом із вибитим зубом.

На мить у кімнаті запала тиша.

Але продовжити свою звичну розвагу п’яний співмешканець не встиг.

Сталося те, чого він аж ніяк не міг очікувати.

Вічно покірна, забита дружина раптом дала відсіч.

Рука, яка ще секунду тому спиралася на підлогу, різко злетіла вгору.

Удар із усієї сили врізався Вітьці просто в щелепу.

Хруснуло.

Сили в цьому русі виявилося більш ніж достатньо. Голова горе-чоловіка смикнулася вбік, ноги миттєво підкосилися, і він незграбно осів на підлогу.

Вітька кілька секунд навіть не розумів, що сталося.

Він торкнувся щелепи, витріщившись на Марину.

Крізь пелену перед очима він помітив, як вона підводиться.

Повільно.

Без поспіху.

Впевнено.

Дівчина випросталася на повний зріст і подивилася на нього.

У її очах палала дика, божевільна лють.

Але навіть не ця страхітлива сила налякала його найбільше.

Його паралізував її погляд.

Так його дружина дивитися не могла.

У цьому погляді не було страху, болю чи покори. Там не залишилося нічого людського.

На нього дивилася сама смерть.

Вітька відсахнувся, намагаючись відсунутися по підлозі.

Щоправда, у своїх припущеннях він помилявся — сьогодні йому однозначно пощастило набагато менше.

Нові удари посипалися на Вітьку один за одним.

Він намагався закриватися руками, але це майже не допомагало. Удари були точними й важкими. Випитий напередодні алкоголь лише ненадовго притупив біль від до крові розбитого носа та двох зламаних пальців.

Марина не стала забивати його до смерті й калічити остаточно.

Вона просто зупинилася.

Завмерла над ним, мов янгол помсти, й уперто та пильно розглядала поваленого чоловіка.

Вітька важко дихав, не наважуючись підвести на неї очі.

Раптом вона недобре всміхнулася.

Наче щось пригадала.

Різко нахилилася й одним рухом стягнула з Вітьки спортивні штани разом із білизною.

На мить вона завмерла, розглядаючи те, що відкрилося її погляду, зовсім не зважаючи на жалюгідні стогони та скиглення чоловіка на підлозі.

Потім її голос змінився.

Він став хрипким, глибоким і лячно чужим.

— Якщо він у тебе зараз не підніметься, я відірву твоє господарство, підсмажу на пательні й змушу тебе його з’їсти.

Вітька завмер.

Він дивився на неї широко розплющеними очима, не розуміючи, чи справді чує це, чи алкоголь остаточно позбавив його розуму.

Після цих слів дівчина почала повільно роздягатися.

У її рухах не було ані краплі пристрасті.

Лише холодний, механічний інтерес.

Наче перед нею був не чоловік, а якийсь предмет, властивості якого вона надумала перевірити.

— Зараз ти віддаси мені те, чим ви, дурні, не дорожите.

Тваринний страх змусив організм Вітьки підкоритися чужій, непохитній волі.

Він уже не думав.

Не сперечався.

Не намагався втекти.

Страх виявився сильнішим за біль, сором і будь-які залишки здорового глузду.