Розділ 6

Марина навпомацки підіймалася темними сходами другого під’їзду, керована лише інтуїцією та єдиним бажанням — сховатися. Кожен крок віддавався глухим болем у побитій нозі, але вона майже не звертала на це уваги. Здавалося, біль залишився десь позаду разом зі страхом і панікою, які ще зовсім недавно не давали їй дихати.

У під’їзді панувала мертва тиша. Лише десь унизу зрідка потріскувало старе дерево, а вітер просочувався крізь щілини у вікнах і ледь чутно свистів у темряві. Марина не знала, куди йде, але чомусь була впевнена, що має піднятися саме сюди.

Двері тринадцятої квартири виявилися незамкненими — вони лише жалібно скрипнули, пропускаючи втікачку всередину.

Марина на мить завмерла на порозі.

Темрява за дверима здавалася густішою, ніж на сходах. Вона ніби чекала на неї.

Дівчина озирнулася через плече, прислухалася, а потім швидко зачинила за собою двері.

Усередині порожньої кімнати було прохолодно. Тут давно ніхто не жив, і повітря мало особливий, затхлий запах старого приміщення, в якому роками нічого не змінювалося. Крізь величезні каламутні вікна виразно пробивалося мертвотно-біле місячне світло.

Повний місяць чудово освітлював убогий інтер'єр: віковий пил на паркеті, бруд, темні плями на стінах, уламки дрібного сміття та люстру, що впала посеред кімнати й нагадувала дохлу комаху з переламаними лапками.

Навпроти вікна стояло старе крісло.

Перед ним височіло величезне ростове дзеркало, вкрите тонким шаром пилу. Його поверхня тьмяно відбивала місячне світло, але майже не повертала кімнаті її відображення.

Марина довго не роздумувала. Сил не залишалося навіть на страх.

Вона швидко змахнула рукою товстий шар пилу із сидіння, забралася в крісло з ногами й, щільніше загорнувшись у стару кофту, притиснула коліна до грудей.

Їй хотілося лише одного — заплющити очі й перестати думати.

Про те, що сталося.

Про те, що буде далі.

Марина заплющила очі.

Смертельна втома миттєво взяла своє, і дівчина провалилася у важкий, глухий сон.

Вона вже не бачила, як ближче до першої години ночі по склу ростового дзеркала повільно побігла брижа.

Спочатку ледь помітна — така, яку легко було б прийняти за гру місячного світла. Здавалося, поверхня дзеркала стала водою, застиглою лише на мить перед тим, як піти хвилями.

Потім срібляста поверхня почала стрімко темніти.

Темрява розтікалася від центру дзеркала до його країв, поглинаючи слабке відображення кімнати. За кілька секунд від нього не залишилося нічого — лише густа, в’язка чорнота, схожа на розплавлену смолу.

Вона не просто була чорною.

Здавалося, вона жила.

Усередині цієї чорноти щось ворухнулося.

Спочатку ледь помітно. Потім сильніше.

Повільно, наче сама темрява намагалася набути форми.

Сині пута, що світилися зсередини холодним неприродним світлом, натягнулися до дзвону. Вони здригнулися, ніби від невидимого удару, і на мить здалося, що ось-ось розірвуться.

Щось величезне повільно подалося вперед.

Його обриси постійно змінювалися, розпливалися й знову збиралися докупи, ніби людський погляд просто не був здатен утримати їх. Там, де мала бути форма, залишалася лише безпросвітна темрява.

Пути відчайдушно опиралися.

Вони натягувалися дедалі сильніше, випускаючи тонке, майже музичне дзеленчання. Але все ж поступалися, дозволяючи цій темряві просуватися вперед.

До сплячої Марини.

По порожній, занедбаній кімнаті рознеслися тихі, моторошні шиплячі слова.

Їх неможливо було розібрати. Вони більше нагадували звук, який виникає десь між шепотом і гарчанням, — чужий людському слуху й водночас дивно знайомий.

Щойно вони пролунали, як на підлозі навколо крісла вогняним світлом спалахнули дивні, невідомі символи.

Один за одним.

Вони утворили замкнене коло, і його світло на мить вихопило з темряви старий паркет, крісло та нерухоме тіло дівчини.

Повітря всередині цього сяючого кола здригнулося й ущільнилося.

Потрапивши під прямі промені повного місяця, це безлике щось раптом рвонуло вперед.

Сині пута натягнулися до межі.

Одне з них не витримало.

Пролунав сухий тріск.

Нитка розірвалася й миттєво зникла в темряві дзеркала.

Ще один ривок.

І друге путо луснуло, залишивши після себе короткий спалах синього світла.

Але решта все ще тримала істоту.

Вона повільно, з неймовірним зусиллям, долала опір. Кожен рух давався їй так, ніби невидимі сили намагалися втягнути її назад у дзеркало.

Та вона не зупинилася.

Дюйм за дюймом темрява просувалася вперед.

Нарешті, долаючи опір останніх пут, вона ввійшла у вогняне коло символів і важко впала на коліна всього за крок від сплячої дівчини.

Кілька секунд нічого не відбувалося.

Потім воно повільно підвелося.

Без обличчя.

Без чітких обрисів.

Лише темна, майже жива подоба, від якої простір навколо наче став холоднішим.

Воно простягнуло до Марини довгу тінь замість руки.

Тінь повільно наблизилася.

Торкнулася її грудей…

І розчинилася в її тілі.

Марина так і не прокинулася.

Лише уві сні її пронизало відчуття чогось чужого.

Крижаного.

Безжального.

Спочатку воно було десь далеко, немов холодна крапля, що впала всередину тіла. Потім ця холодна присутність почала поширюватися дедалі глибше.

Вона проникала в кожну клітину, заповнювала жили, груди, голову, руки й ноги.

Марині наснився безформний страх, якому вона не могла знайти назви.

Вона хотіла втекти, але не могла поворухнутися.

Хотіла закричати, але не могла розімкнути губ.

Холод ставав дедалі сильнішим.

І від цього її тіло раптом здригнулося важким судомним тремтінням.

Коли Марина розплющила очі, то побачила божевільну картину.

Просто від її грудей до дзеркала тягнулися натягнуті сині нитки.