Розділ 5

Травень наступного року.

Вітька пив уже третій день поспіль. Здавалося, пляшка давно стала для нього такою ж звичною частиною життя, як одяг чи сигарети. Від самого ранку й майже до вечора він не випускав її з рук, безцільно тиняючись кімнатами батьківської квартири, що дісталася йому у спадщину. Час від часу він засинав просто в кріслі, а прокинувшись, одразу шукав очима чергову пляшку.

Колись це була звичайна квартира, у якій жили люди, сміялися, сварилися через дрібниці й будували плани на майбутнє. Тепер вона дедалі більше нагадувала брудний притон: повсюди валялися порожні пляшки, недопалки, засмальцьований одяг і немитий посуд. На столі застигли плями від їжі, під стінами накопичився пил, а повітря просякло важким запахом перегару та тютюнового диму. Навіть удень у кімнатах панував якийсь сірий, задушливий напівморок.

Марині було нікуди тікати.

За останній рік вона тричі намагалася піти. Щоразу Вітька знаходив її: вистежував біля роботи, чатував на зупинці чи біля магазину, після чого жорстоко бив і силоміць затягував назад додому. Після кожного такого повернення побої ставали дедалі сильнішими, а погрози — страшнішими.

Спочатку Марина ще намагалася сперечатися, просила, благала, іноді навіть кричала. Та з кожним місяцем у ній ставало дедалі менше сил. Страх перед його кулаками давно зламав майже будь-яке бажання чинити опір. Тепер вона навчилася вгадувати його настрій за ходою, за тим, як він ставив пляшку на стіл, навіть за виразом очей.

Вона знала: коли Вітька п’яний, краще мовчати.

Щоб хоч трохи задобрити співмешканця й не дати йому зайвого приводу для чергового спалаху люті, Марина стояла біля плити. За гроші, зароблені напередодні ввечері прибиранням офісів, вона купила найпростіші продукти й зварила свіжий борщ.

Поки він варився, Марина кілька разів визирала до кімнати. Вітька лежав на дивані, дивився телевізор і час від часу прикладався до пляшки. З кожною годиною його мова ставала дедалі нерозбірливішою, а рухи — важчими й незграбнішими.

Марина щиро сподівалася, що гаряча вечеря хоча б ненадовго відволіче Вітьку від чергового нападу злості. Вона навіть намагалася не думати про те, що буде завтра. Головне — пережити сьогоднішній вечір.

Але близько дев’ятої години важкі, шаркаючі кроки в коридорі змусили її здригнутися.

Вітька, помітно хитаючись, увійшов до кухні. Обличчя його налилося багряним кольором від безперервного пияцтва, каламутні очі блукали, не затримуючись ні на чому довше кількох секунд. Волосся було скуйовджене, сорочка розстебнута біля шиї.

Від нього так тхнуло спиртним, що Марині мимоволі захотілося відвернутися.

Вона завмерла біля плити, витерла руки об фартух і мовчки чекала.

Не сказавши ні слова, Вітька важко опустився на стілець, із гуркотом кинув ложку на клейонку й прохрипів:

— Насипай.

Марина поспіхом поставила перед ним глибоку тарілку з борщем, від якого ще здіймалася пара.

— Гарячий... Обережно, — тихо сказала вона.

Вітька навіть не подивився на неї.

Він набрав повну ложку, сунув її до рота, але вже за мить із огидним звуком виплюнув усе назад.

— Це що за помиї?! — заревів він, схоплюючись зі стільця. — Ти що, зварила мені якусь гидоту?!

Марина здригнулася й інстинктивно відступила на крок.

— Віть... хороший борщ... свіжий... — ледь чутно промовила вона, притискаючись спиною до краю мийки.

Алкоголь остаточно затуманив його розум. Він уже не пам’ятав, що лише пів години тому, пробираючись до холодильника по чергову пляшку пива, сам зірвав кришку з пачки меленого пекучого перцю й майже половину висипав у каструлю.

Тоді йому здалося, що ця нездара знову недосолила їжу.

Тепер же власна помилка навіть не промайнула в його голові.

— Ти мене отруїти вирішила?! Зовсім знахабніла?! Працюєш десь вечорами, а мужика нормально нагодувати не можеш?! — зірвався він на істеричний крик.

Наступної секунди тарілка з гарячим борщем полетіла на підлогу.

Тарілка з тріском розлетівся на десятки гострих уламків, а густі червоні бризки розсипалися по кахлю та кухонних шафках. Гаряча рідина обпекла Марині ноги крізь тонку тканину домашніх штанів.

Вона навіть не встигла скрикнути.

Вітька ступив уперед і щосили вдарив її по обличчю.

Голова різко смикнулася вбік, перед очима спалахнули білі іскри. На мить усе навколо наче попливло, а у вухах загув глухий шум.

Не давши їй оговтатися, він схопив дівчину за волосся, грубо рвонув до себе й почав бити знову і знову — по голові, плечах, спині.

Марина намагалася втриматися на ногах, але тіло вже майже не слухалося. Вона чула його крик, важке дихання, відчувала біль від кожного нового удару, проте ніби дивилася на все це звідкись збоку.

Кожен удар був сповнений безглуздої, п’яної ненависті. Здавалося, Вітька намагався вихлюпнути на неї все своє нікчемне життя, власні невдачі та безсилу лють.

Марина не опиралася.

Вона давно знала: варто лише прикритися руками чи спробувати вирватися — і стане тільки гірше.

Тому вона просто чекала.

Чекала, коли це закінчиться.

Нарешті, захекавшись, Вітька з силою штовхнув її на підлогу. Дівчина впала просто в калюжу гарячого борщу й розсип гострих уламків.

Один із них боляче впився в долоню, але Марина навіть не звернула на це уваги.

— Прибери тут усе, зміюко... Щоб за десять хвилин кухня блищала, — зло процідив він і, важко переставляючи ноги, поплентався назад до кімнати, де на нього чекала недопита пляшка.

Двері за ним залишилися відчиненими.

Марина ще кілька секунд нерухомо лежала на холодній підлозі. З розбитої губи стікала кров, плече нестерпно нило, у голові гупало, а сльози самі котилися по щоках.

Вона чула, як Вітька знову щось бурмотів біля телевізора.

Але крізь біль поступово пробивалася інша думка — ясна й моторошно спокійна.