Розділ 3

Всередині квартири номер 13 стояв важкий запах вогкості, старого дерева і чогось невловимо солодкуватого. Він ніби просочився в стіни, меблі, підлогу й навіть у саме повітря, ставши невіддільною частиною цього занедбаного місця.

Крізь мутні вікна пробивалося ранкове сонце, і в його променях повільно кружляв густий пил, наче тут десятиліттями ніхто не тривожив повітря. Окремі порошинки зависали в сонячному світлі, а потім повільно осідали на підлогу, меблі та старі речі, вкриваючи все новим шаром сірого забуття.

Експерт-криміналіст Артур Кіт, кумедно чухаючи лисину, що почала проступати на маківці, вже добру годину вивчав труп, який сидів у старому кріслі й був вкритий брудним лахміттям.

Він то сідав навпочіпки, то зазирав за спинку крісла, то нахилявся над тілом, то відходив убік, щоб розглянути жертву з іншого ракурсу. Час від часу поправляв круглі окуляри, щось бурмотів собі під ніс і знову повертався до свого похмурого заняття.

— Ну й справи... Оце так історія...

Капітану Максиму Барсову ця затягнута пантоміма вже добряче набридла. Він кілька разів кидав на експерта нетерплячі погляди, але Кіт, здавалося, зовсім не помічав їх.

Нарешті Максим не витримав.

Наступивши важким черевиком на трухляву паркетину, що протяжно скрипнула під вагою, він підійшов ближче.

— Ну що там, Котофеїчу? Визначився з висновками?

— Ще ні, — не підводячи голови, відгукнувся експерт.

— Як це — ні?

— Отак, Максе. Ні.

Барсов роздратовано хмикнув і вказав пальцем на почорнілі груди покійниці:

— У неї ніж у грудях стирчить, якщо ти раптом не помітив.

Кіт повільно випростався, поправив окуляри в круглій оправі й подивився на слідчого, як на цілковитого ідіота.

Кілька секунд він мовчав, а потім приречено похитав головою.

— Це новий ніж, капітане. Зроблений рік тому, максимум два. А ось вона померла... Точну дату зараз ніхто не назве. Але стан тканин, ступінь муміфікації... Максе, їй не місяць і не рік. Тут рахунок іде на десятиліття.

Барсов кілька секунд просто мовчав, намагаючись зрозуміти, чи жартує Артур.

Не жартував.

Принаймні вираз його обличчя говорив про це абсолютно чітко.

— Ти зараз серйозно? — Барсов насупився, пильно дивлячись на друга. — За попередніми свідченнями сусідів із першого під'їзду, це житлова квартира. Господиня хоч і рідко, але виходила з дому. Буквально кілька днів тому її бачили. Чи ти хочеш сказати, що вона тут із трупом жила?

Максим на мить кинув погляд на кімнату.

— Хоча, дивлячись на цей безлад і запустіння, я взагалі не можу зрозуміти, як вона тут існувала.

— А ось із цим уже тобі розбиратися, — їдко посміхнувся Кіт і знову потягнувся до облупленого черепа в кріслі. — Моє завдання — встановити час і причину смерті.

— Ну то встановлюй. А я тут оглянуся, — капітан мерзлякувато повів плечима. — Не подобається мені це місце.

Він на мить замовк, прислухаючись до тиші.

— Від нього чомусь мурашки по шкірі бігають, хоча начебто жодних причин для цього не бачу.

Кімната й справді тиснула на психіку.

Здавалося, повітря тут застигло багато років тому. Не просто перестало рухатися — ніби саме приміщення зберігало його в собі, як стару пам'ять, яку ніхто не наважувався порушити.

Пил не пахнув покинутим будинком — він пахнув часом.

Іржава люстра, що впала зі стелі, лежала посеред кімнати, немов здохла комаха з переламаними лапками. Дроти, що стирчали з-під її металевого корпусу, нагадували тонкі чорні жили.

Величезне дзеркало на повний зріст у дальньому кутку відбивало кімнату якимось неприродно тьмяним, наче чужим світлом.

Максим мимоволі затримав на ньому погляд.

Спочатку нічого дивного він не помітив. Старі меблі, крісло, уламки деревини, павутиння в кутках...

А потім йому здалося, ніби відображення запилених меблів трохи відрізняється від реального інтер'єру.

Лише на мить.

Наче хтось невидимий змінив у відображенні положення однієї з речей.

Барсов моргнув.

І марево зникло.

Він ще кілька секунд дивився на дзеркало, але тепер воно було звичайним — старим, потемнілим і вкритим плямами часу.

Максим роздратовано відвів погляд, вирішивши, що втома починає грати з ним злі жарти.

І все ж, проходячи повз дзеркало, він мимоволі здригнувся.

Від старого скла тягнуло незбагненним холодом.

Поки оперативна група похмуро описувала вкриті павутиною кути, Барсов підійшов до вікна.

Він кілька секунд постояв нерухомо, прислухаючись до голосів із подвір'я, а потім відсунув потріскану від старості штору й подивився вниз.

Навпроти під'їзду вже активно діяла місцева журналістка Аліса Воронцова.

Припаркувавши свою небесно-блакитну «Веспу» просто біля огороджувальної стрічки, вона, немов відчувши запах сенсації, вже встигла підловити молодого патрульного.

Тепер, активно стріляючи очима та чарівно усміхаючись, вона наполегливо випитувала в нього інформацію про нічну подію.

Було очевидно: патрульний тримався з останніх сил.

Ще трохи — і журналістка витягне з нього все, що тільки можна. Все, аж до кольору стін у квартирі.

Ця дівчина мала справді феноменальну здатність добувати інформацію та втиратися в довіру. Причому робила це з такою чарівною усмішкою, що люди часто навіть не помічали, як уже розповіли їй значно більше, ніж збиралися.

Капітан із силою розпахнув старе дерев'яне вікно, впускаючи в задушливе приміщення прохолодне серпневе повітря.

Він перехилився через підвіконня й щосили прокричав на все подвір'я:

— Сержанте! Скажеш їй іще хоч слово — і вилетиш із роботи назовсім! Зрозумів мене?!

Молодий патрульний підскочив на місці, зблід і тут же відступив від журналістки, витягнувшись по стійці «струнко».

Аліса ж анітрохи не злякалася.

Вона повільно підняла голову, знайшла поглядом похмуре обличчя капітана у вікні другого поверху і, поправивши пасмо волосся, що вибилося з хвостика, зухвало йому усміхнулася. Та помахала ручкою.