Розділ 2

Паніка наздогнала їх уже у квартирі Олега.

Зачинивши пошарпані вхідні двері на всі замки, хлопці ще довго не могли оговтатися. Здавалося, вони принесли цей жах із собою й тепер не знали, куди його подіти. Він залишився з ними в тісній кімнаті, зависнувши між стінами разом із важким, спертим повітрям.

Вони металися кімнатою, перечіпляючись один об одного. Ніхто не міг усидіти на місці. Тарас то хапався за волосся, то починав судомно витирати спітнілі долоні об джинси. Пальці його тремтіли так сильно, що він кілька разів стискав їх у кулаки, але це не допомагало.

Стас ходив із кутка в куток. Він ніби намагався таким чином повернути собі контроль над думками, але в голові знову й знову спалахувала одна й та сама картина.

Навіть зазвичай незворушний Олег дихав так, ніби щойно пробіг кілька кілометрів. Груди важко здіймалися, на лобі виступив холодний піт.

У повітрі зависло одне й те саме істеричне запитання, яке вони повторювали знову і знову, наче від самого його повторення могло з'явитися пояснення:

— Що це, чорт забирай, було?! Що там сталося?!

Тарас зірвався першим. Він різко підскочив до Стаса й штовхнув його в груди:

— Ти навіщо її вбив, придурку?! Навіщо за ножа схопився?!

Стас відреагував миттєво.

Короткий, жорсткий удар у щелепу змусив Тараса відлетіти на старий диван. Той важко гойднувся під його вагою, а Тарас на мить завмер, ошелешено дивлячись на Стаса.

— А ти сам не здогадуєшся, дебіле? — глухо огризнувся Стас, витираючи розбиті до крові кісточки пальців. — Вона моє обличчя запам'ятала! Дивилася просто в очі! На впізнанні одразу б на мене вказала! І на вас, зрозумів?!

Тарас промовчав.

Відповісти йому було нічим.

Олег, блідий як крейда, мовчки пройшов до кухонного куточка. Його ноги ще трохи підкошувалися, але він уперто тримався, не дозволяючи собі показати цього. Дістав із шафки пляшку дешевого міцного пійла, тремтячими пальцями відкрутив кришку.

Налив собі повну склянку й випив залпом, навіть не скривившись.

Спирт обпік горло, але страх не зник.

Олег важко видихнув, витер рот рукавом і хлюпнув алкоголь у дві склянки, що залишилися, мовчки підсунувши їх спільникам.

Кілька секунд ніхто не ворушився.

Потім усі випили.

Коли пекти в горлі трохи перестало, Олег сперся руками об стіл і тихо, дивлячись в одну точку, промовив:

— Так... Я хочу розібратися в тому, що щойно побачив. Бо мені здається, що я збожеволів. Я бачив, як у неї шкіра... наче висохла за секунду. Волосся посивіло... Я ж не міг цього вигадати...

Він ковтнув слину.

— А кімната...

Олег замовк. Слова застрягли в горлі. Він і сам не розумів, як можна було описати те, що побачив. Звичайна кімната за лічені секунди перестала бути кімнатою.

— Перетворилася на труху, — жорстко закінчив за нього Стас.

Олег повільно кивнув.

Так.

Саме це він і бачив.

І від цього підтвердження стало тільки гірше.

Його рука сама ковзнула до кишені, намацавши один із предметів, який він устиг схопити, перш ніж кімната осипалася порохом. Олег на мить затримав пальці на тканині кишені, ніби не був упевнений, що взагалі хоче діставати цю річ.

Але все ж витяг її.

Із глухим стуком кинув на вкритий лінолеумом стіл.

Це була масивна золота брошка дивної, незграбної форми, прикрашена великим темним каменем.

Камінь здавався абсолютно чорним.

Не блищав.

Не відбивав тьмяне світло лампи над столом, наче світло просто зникало в його глибині. Здавалося, поверхня каменю не поглинала світло, а приховувала за собою щось таке, чого краще було не бачити.

Від одного погляду на нього ставало моторошно.

Олег відвів очі.

— Мені ця хрінь не потрібна, — хрипко кинув він і налив собі ще пів склянки. — Забирайте її й забирайтеся. Вбивати її було паршивою ідеєю. Ми не заради цього туди йшли.

Стас не відповів одразу.

Він дивився на брошку.

Потім перевів погляд на Олега.

— Хочеш ти того чи ні, але ти вже в справі, — Стас примружився, дивлячись на спільника згори вниз. — Ти співучасник. У мокрусі.

— Не з власної волі! — вигукнув Олег, гупнувши кулаком по столу. Склянка поруч дзенькнула. — А тепер забирайтеся з моєї квартири. Обоє.

Стас переглянувся з Тарасом.

Суперечка зараз була ні до чого.

Стас мовчки загріб зі столу важку брошку, сховав до кишені й кивнув на двері.

Вони вийшли з під'їзду в сірі, холодні передсвітанкові сутінки.

Двері за ними тихо зачинилися.

Повітря після задушливої кімнати здавалося крижаним. Хотілося вдихнути його на повні груди, але Стас лише повільно втягнув повітря крізь ніс.

Він мовчки йшов поруч із Тарасом, дивлячись собі під ноги.

Місто ще спало. Двори були майже порожні, а тьмяне передсвітанкове світло робило знайомі будинки чужими й похмурими.

Перед очима Стаса знову й знову поставало перелякане обличчя Олега.

Такий довго не витримає.

Вип'є зайвого.

Проговориться.

Зламається на першому ж допиті.

А якщо заговорить — потягне всіх за собою.

Ні.

Ризик надто великий.

Від Олега доведеться позбутися.

І що раніше, то краще.

Пройшовши кілька дворів, Стас сповільнив крок, а потім зупинився й відчутно штовхнув Тараса в плече:

— Олег мене тривожить.

— Та годі тобі, — похитав головою Тарас, ховаючи ніс у комір кофти. — Я його з дитинства знаю. Він хлопець надійний, не розколеться.

Стас подивився на нього кілька секунд.

— Надійний... — процідив крізь зуби.

Вголос він більше нічого не сказав.

Не було потреби.

Рішення вже було прийняте.

Не через злість.

Не через помсту.

Просто про всяк випадок.

Доля Олега була вирішена.