Розділ 1

Три тіні безшумно прослизнули крізь похилену огорожу. Висока трава м’яко шелестіла під ногами, а старі яблуні, давно не знаючи ні догляду, ні людської турботи, ховали непроханих гостей у густій темряві своїх крон.

Діставшись двоповерхового будинку на три під’їзди, хлопці проникли всередину й на кілька секунд завмерли на сходовому майданчику другого. Навколо стояла така тиша, що було чути лише власне дихання та приглушене цокання годинника десь за стіною. Там, у сусідніх під’їздах, спали люди, навіть не здогадуючись, що за кілька метрів від них хтось нишпорить у темряві.

Переконавшись, що ніхто не прокинувся, хлопці впевнено рушили до квартири дивної мешканки.

Стас обережно вставив відмичку в старий замок. Метал тихо дзенькнув.

Кілька секунд він майже не рухався, прислухаючись до ледь вловимих звуків усередині механізму. Перша спроба виявилася невдалою. Стас роздратовано видихнув, трохи змінив положення відмички й спробував знову.

Ледь чутне клацання — і замок піддався. Стас обережно натиснув на ручку, після чого хлопці один за одним прослизнули всередину.

Вони очікували побачити занедбане житло із запиленими кутками, старими меблями та мотлохом, який роками ніхто не прибирав. Але щойно переступили поріг кімнати, усі троє завмерли від шаленого подиву.

Промінь невеликого ліхтарика повільно ковзнув по кімнаті.

Спочатку вихопив із темряви важкі портьєри, потім затримався на різьбленій шафі, позолоченій рамі величезного дзеркала на повний зріст, старовинних картинах у масивних рамах.

Щоразу, коли промінь рухався далі, очі хлопців ставали дедалі ширшими.

Здавалося, господар цього місця просто одного дня вийшов із дому — і більше ніколи не повернувся.

Джекпот.

Оце поталанило!

Навколо сяяла розкіш, про яку звичайні вуличні злодюжки могли лише мріяти. Цього добра тут вистачало на роки безтурботного життя. І все це — просто перед ними.

Кілька секунд ніхто навіть не ворухнувся.

Хлопці мовчки переглядалися, не вірячи власним очам. Стас першим прийшов до тями. Коротко кивнувши спільникам, він дав знак брати все, що мало хоч якусь цінність.

За мить вони вже гарячково запихали до сумок дорогі свічники, антикварні статуетки, старовинні дрібнички та ювелірні прикраси.

Руки працювали швидко й жадібно.

Стас уже збирався відкрити чергову шухляду комода, коли промінь ліхтарика випадково ковзнув убік — до крісла.

Спочатку він лише краєм ока помітив якусь світлу постать.

Вирішивши, що це просто кинуте покривало, Стас перевів погляд далі.

Але за секунду різко повернув голову.

У центрі кімнати, просто перед величезним дзеркалом на повний зріст, у кріслі сиділа господиня.

Хлопці заціпеніли.

Ніхто не знав, що робити. У голові судомно крутилася лише одна думка: куди тікати?

Кілька довгих секунд ніхто не наважувався підійти ближче. Дівчина сиділа нерухомо, майже неприродно спокійно. Здавалося, вона могла відкрити очі будь-якої миті.

Нарешті найсміливіший повільно ступив уперед.

Дівчина не ворухнулася.

Це поступово додало хлопцям упевненості.

— Може, померла? — перейшовши на хрипкий шепіт, пробурмотів один із них, помітивши, що її груди ледь помітно здіймаються з інтервалом у кілька секунд.

— Сподіваюся, — видихнув другий.

Третій простягнув руку й притиснув пальці до шиї дівчини, намагаючись намацати пульс.

Секунда.

Друга.

Третя...

Нічого.

Шкіра була моторошно холодною.

— Схоже, й справді померла, — заявив він, прибираючи руку.

І саме в цю мить дівчина розплющила очі.

Її тіло залишалося нерухомим.

Не здригнувся жоден м’яз.

Але широко розплющені очі уважно, просто впритул, дивилися на хлопців, які стояли перед нею.

— От чорт... — зблідлими губами прошепотів той, хто стояв найближче до виходу.

Він надто добре розумів, що для них означає живий свідок.

Це зрозумів і Стас.

Рішення прийшло миттєво.

Він навіть не встиг до кінця його усвідомити. Рука сама пірнула до кишені, пальці стиснулися на руків’ї ножа.

Вихопивши його, Стас різко ступив до крісла і з усієї сили загнав лезо дівчині просто в груди.

Лезо з глухим звуком увійшло в тіло майже по саме руків’я.

Дівчина не скрикнула.

Не спробувала захиститися.

Не здригнулася.

Лише через кілька довгих митей її голова повільно опустилася, наче тіло тільки тепер усвідомило те, що сталося.

Вона заплющила очі, і голова безвольно впала на плече.

— Був свідок — і немає свідка, — важко дихаючи, промовив Стас і витер піт із чола.

Він обернувся до заціпенілих спільників.

— Ну чого стоїте?! До роботи! Тут ще стільки всього!

Але ніхто не рушив із місця.

Бо в ту саму мить тіло, що сиділо в кріслі, почало стрімко змінюватися.

Спочатку шкіра втратила живий колір.

Потім обличчя наче провалилося всередину. По щоках одна за одною розбіглися глибокі зморшки, губи почорніли, нігті пожовкли.

Волосся почало видовжуватися, перетворюючись на довгі сиві патли.

Біла мереживна сукня за кілька секунд посіріла, тканина вкрилася плямами, почала розсипатися й перетворюватися на труху та брудні клапті.

А слідом за мертвою дівчиною почала змінюватися й сама кімната.

По стінах одна за одною поповзли довгі тріщини.

Оксамит важких штор стрімко втратив колір. Тканина потоншала, вкрилася дірками й почала розповзатися просто на очах.

Дерев’яні меблі жалібно затріщали, немов переживали десятки років за лічені секунди.

Повітря наповнилося запахом вогкості, старої деревини та багаторічного пилу.

Зі стелі, зірвавши іржавий гак, із гуркотом упала люстра й ледве не зачепила Стаса.

Побачивши цю моторошну метаморфозу, хлопці завили від жаху.

Покинувши сумки з награбованим, вони щодуху кинулися геть із проклятої квартири, навіть не намагаючись зачинити за собою двері чи витерти відбитки.

Вони налітали один на одного, спотикалися, чіплялися одягом за дверні ручки й ледь не котилися сторчголов униз.