Пролог

Старий будинок на околиці міста дихав порожнечею та занедбаністю. Немов сам час давно забув про його існування, залишивши споруду напризволяще серед зарослого подвір’я та перекошеного паркану. Облуплена штукатурка місцями оголювала стару цеглу, потемнілі від вологи й часу стіни вкрилися тріщинами, а підлога від кожного необережного кроку відповідала протяжним, жалібним скрипом.

Складалося враження, що сюди вже багато років ніхто не навідувався.

Але це враження було оманливим.

Одна з кімнат будинку існувала ніби окремо від усього іншого. Тут не було ані пилу, ані павутиння, ані звичних слідів запустіння. Старий паркет залишався чистим, меблі блищали так, ніби їх зовсім недавно протерли, а важкі портьєри не вкривалися товстим шаром пилу.

Важкі меблі з темного дерева, дорогі килими, позолочені свічники та старовинні картини створювали дивне відчуття, ніби час пощадив саме це місце. Тут усе залишалося майже таким, яким було багато років тому. Навіть повітря здавалося іншим — важчим, густішим і напрочуд нерухомим.

Розкіш кімнати особливо дивно виглядала поруч із вбранням молодої господарки.

Молода й вродлива дівчина, одягнена у старовинну білу сукню з пишним мереживом, неквапливо перетнула кімнату. Її кроки були тихими й упевненими. Поділ довгої сукні м’яко ковзав старим паркетом, майже не видаючи звуку, а мереживо коливалося в такт ході. Вона йшла так, ніби геть не помічала дивної атмосфери цього місця.

Не пришвидшуючи кроку й не озираючись довкола, дівчина попрямувала до глибокого крісла, що стояло просто навпроти великого дзеркала на весь зріст.

Її постава залишалася бездоганно рівною.

У кожному русі дівчини відчувалася впевненість. Не поспіх, не нервозність і навіть не звичайна обережність людини, яка опинилася в старому будинку, а спокій того, хто чудово знає, навіщо сюди прийшов.

Елегантним, суто аристократичним жестом вона опустилася в крісло. Кілька секунд сиділа нерухомо, а потім підняла руку й зняла витончений білий капелюшок.

Вона потримала його в руках, ніби на мить замислилася, чи варто залишати його саме тут. Потім легким рухом кинула на диван, що стояв поруч.

Широкі криси м’яко хитнулися й завмерли.

Дівчина знову подивилася на дзеркало.

На її губах грала таємнича, ледь помітна усмішка.

Потім вона почала говорити.

Хоча назвати це мовленням було б надто гучним словом.

Звуки, що злітали з її губ, були негучними, майже пошепки, але напрочуд чіткими. Кожен склад звучав окремо, виразно й незвично. Вони немов не розчинялися в повітрі, а залишалися висіти під стелею, переплітаючись між собою в незнайомому, майже гіпнотичному ритмі.

Слова не нагадували жодної відомої мови. У них бриніло щось прадавнє — те, чому ніколи не мало бути місця в людському світі.

Кімната немов змінилася. Повітря раптом стало важким, а тиша — майже відчутною на дотик. Навіть полум’я свічок на мить застигло, ніби самі стіни притамували подих, дослухаючись до кожного вимовленого слова.

— Шаар... Кесса... Ар'хан... Шазар...

Останнє слово прозвучало трохи голосніше за попередні.

І в ту саму мить на паркеті просто перед дівчиною проступила ледь помітна світна лінія.

Спочатку вона була майже невидимою — тонка срібляста риска, що простягнулася по дереву. Потім вона засвітилася яскравіше, вигнулася, утворюючи складний знак.

Поруч спалахнув перший символ.

За ним — другий.

Третій.

Один за одним стародавні знаки почали виникати на підлозі, складаючись у складний візерунок. Вони з’являлися немов самі собою, без чиєїсь участі.

Лінія за лінією.

Знак за знаком.

Візерунок дедалі більше нагадував щось схоже на печать.

За кілька секунд усі символи одночасно спалахнули яскравим, неприродним полум’ям. Вогонь не поширювався по паркету й не залишав після себе слідів. Він лише ковзав уздовж викарбуваних невидимою силою ліній, ніби підживлювався самими рунами.

Слідом за ними спалахнуло вогняне півколо.

Воно виникло навколо крісла, поступово замикаючись біля самих ніг дівчини.

Язики полум’я на мить здійнялися вище, а потім стрімко ринули вперед — просто до дзеркала.

Скло відреагувало миттєво.

Гладка дзеркальна поверхня здригнулася, наче нею пройшла невидима брижа. Сріблясте відображення кімнати почало тьмяніти. Спочатку зникли обриси меблів, потім розчинилися стіни, крісло, сама дівчина.

За кілька секунд у дзеркалі вже нічого не залишилося.

Срібляста поверхня поступилася місцем непроглядній, оксамитовій темряві. Скло більше нічого не відбивало, наче перетворилося на гладь бездонної, застиглої води.

Здавалося, дзеркало перетворилося на отвір у місце, де не існувало ані світла, ані звичних законів.

Дівчина на мить замовкла.

Вона заплющила очі й зручніше вмостилася в кріслі, ніби збиралася заснути. Її обличчя залишалося абсолютно спокійним.

Хвилину чи дві в кімнаті панувала майже абсолютна тиша.

Лише вогонь, що біг по рунах, тихо потріскував, порушуючи безмовність.

Десь далеко, за стінами, вітер ворухнув старим гіллям. Гілка легенько вдарилася у віконну раму, але дівчина навіть не поворухнулася. Все навколо поринуло в нерухомість. Навіть старий будинок затамував подих, чекаючи на те, що має статися далі.

Дівчина продовжувала сидіти нерухомо.

Її руки спокійно лежали на підлокітниках крісла.

Очі залишалися заплющеними.

Дихання було настільки тихим, що його майже неможливо було почути.

І тоді над нерухомим тілом ледь помітно здригнулося повітря.

Спочатку це було майже непомітно.

Наче над кріслом виникла невелика хвиля тепла.

Потім у повітрі з’явилася легка срібляста імла.

Вона зависла над тілом, повільно закружляла й почала згущуватися.

Спочатку крізь неї можна було розгледіти лише нечіткі контури. Але поступово вони ставали виразнішими.

Імла витягнулася вгору.

З’явилися плечі.

Руки.

Голова.

Довге волосся.