26

Вечеря, на диво, минула спокійно.

Настільки спокійно, що я вже почала підозрювати підступ.

Віконт попрощався першим, заявивши, що він «занадто старий для таких молодих компаній», і з абсолютно задоволеним виглядом залишив нас.

Аурелія перед відходом ще встигла нахилитися до мене й тихо прошепотіти:

— Давай якось зустрінемося в місті. Я хочу тобі все показати.

Я усміхнулася.

— Домовилися.

Арон попрощався майже так само легко, як і з’явився.

Портал спалахнув синім світлом, принц Хаосу кинув на нас свою звичну самовпевнену усмішку — і за мить від нього не залишилося нічого, крім кількох іскристих частинок магії в повітрі.

Двері великого залу зачинилися.

І тоді я зрозуміла.

Ми залишилися вдвох.

Я.

І Кайрон.

Між нами зависла тиша.

Не звичайна.

Гнітюча.

Така, в якій навіть звук годинника десь у коридорі здавався надто гучним.

Мій геніальний план офіційно пішов коту під хвіст.

Я прийшла повернути сюжет на правильну колію.

Натомість познайомила головну героїню з принцом Хаосу, отримала кільце від її майбутнього чоловіка і тепер стояла з ним посеред порожнього залу, не знаючи, куди подіти руки.

Чудово.

Просто чудово.

— Ну що ж… — я кашлянула. — Я, мабуть, піду.

Кайрон нічого не відповів.

Я зробила крок до дверей.

— Дякую за вечерю. Все було…

Я на секунду задумалася.

— Дуже добре.

Тиша.

Я зробила ще один крок.

— На добраніч.

— Сашо.

От дідько.

Я зупинилася.

Повільно обернулася.

Кайрон стояв біля бару.

Він узяв пляшку темного алкоголю, розглянув етикетку й налив собі в низьку склянку.

Світло від люстри ковзнуло по бурштиновій рідині.

Він підняв погляд на мене.

— Не вип’єте зі мною?

Я подивилася на склянку.

Потім на нього.

Спокуса була.

І проблема була навіть не у віскі.

А в тому, що після сьогоднішнього вечора мені дуже хотілося хоча б на годину перестати думати.

Про Аурелію.

Про те, чому Кайрон останні кілька днів дивився на мене так, ніби між нами раптом виросла стіна.

І особливо — про те, чому зараз він виглядав настільки…

Чорт.

Красиво.

Темне волосся трохи розтріпалося.

Розстебнутий комір сорочки відкривав шию.

Рука, що тримала склянку, була розслаблена, але в його поставі все одно залишалося щось владне.

Небезпечне.

— Ні, — тихо сказала я. — Уже пізно.

Я змусила себе усміхнутися.

— Я піду.

Кайрон лише ледь нахилив голову.

Прийняв мою відмову без жодного заперечення.

— Добре.

Він зробив ковток.

Я вже майже дійшла до дверей.

Майже.

— Чому?

Я завмерла.

Його голос був спокійним.

Але щось у ньому змусило мене обернутися.

— Що?

Кайрон поставив склянку на бар.

Його темний погляд не відривався від мене.

— Чому ви так старанно намагалися познайомити мене з нею?

У мене всередині все похололо.

— З ким?

Він усміхнувся.

Повільно.

Без поспіху.

— Не грайте зі мною, Олександро.

Я завмерла.

Він рідко називав мене повним ім’ям.

І щоразу, коли це траплялося, я відчувала себе так, ніби він знімає з мене чергову маску.

— З Аурелією.

Я різко подивилася на нього.

— Що ви маєте на увазі?

Кайрон знову узяв склянку.

Зробив ще один ковток.

Поставив її назад.

А потім рушив до мене.

Один крок.

Другий.

Повільний.

Спокійний.

Наче він зовсім не поспішав.

Наче точно знав, що я нікуди не подінуся.

Я мимоволі відступила.

І тут же розлютилася на себе за це.

Кайрон зупинився на відстані кількох кроків.

— Ви запросили її сюди.

Моє серце пропустило удар.

Крок в мою сторону.

— Потім цілий вечір стежили за моєю реакцією.

Ще один крок.

— А коли побачили, що вона добре ладнає з Ароном…

Він ледь примружився.

— Ви засмутилися.

Я відкрила рот.

Закрила.

— Я не…

— Засмутилися, — спокійно закінчив він.

Я відчула, як щоки починають палати.

— Це неправда.

Кайрон нахилив голову.

— Тоді подивіться мені в очі й скажіть, що це не так.

Я підняла погляд.

Зустріла його темні очі.

І миттєво пошкодувала.

Бо в них не було насмішки.

Не було злості.

Там була увага.

Гостра.

Неприємно точна.

Він справді намагався мене розгадати.

— Ви хочете, щоб я закохався в Аурелію?

Тиша.

Я відчула, як усередині щось боляче стислося.

— Так, — нарешті сказала я.

Він завмер.

Я опустила погляд.

— Так правильно.

Кайрон кілька секунд мовчав.

Потім тихо запитав:

— Для кого?

Я не відповіла.

Бо сама не знала.

Для сюжету?

Для нього?

Для Аурелії?

Для мене?

Чи для тієї дівчини, якою я колись була, коли писала історію і була впевнена, що знаю, кому судилося кого любити?

Кайрон підійшов ще ближче.

Тепер між нами залишалося лише кілька кроків.

— Сашо…

Його голос став тихішим.

— Ви справді хочете, щоб я був з нею?

Я підняла на нього очі.

І вперше за весь вечір не змогла придумати жодної правильної відповіді.

Бо правильна відповідь була очевидною.

Так.

Звичайно, так.

Я саме заради цього привела Аурелію сюди.

Саме цього хотіла.

Щоб він побачив її.

Щоб закохався.

Щоб усе повернулося на свої місця.

Але чомусь зараз ці слова застрягли десь у горлі.

Кайрон зробив ще один крок.

Між нами майже не залишилося відстані.

Він дивився на мене так уважно, що мені раптом стало важко дихати.

— Сашо?

Я мовчала.

Його пальці повільно торкнулися мого підборіддя.

Ледь відчутно.

Наче він давав мені останню можливість відступити.

По шкірі миттєво пробігли мурашки.