25

Для вечері я вибрала просту сукню.

Без вишивки.

Без коштовностей.

Без усього того, що могло б привернути зайву увагу.

Сьогодні я не хотіла бути головною героїнею вечора.

Навпаки.

Сьогодні я збиралася тихенько відійти вбік і дозволити історії зробити те, що вона мала зробити ще з самого початку.

Волосся я зібрала в недбалу гульку. Кілька пасом усе одно вибилися й спадали на обличчя.

Я подивилася на себе в дзеркало.

— Нормально, — тихо сказала я.

Наче сама себе заспокоювала.

Насправді я давно так не нервувала.

Думки накривали хвилями.

Аурелія вже мала приїхати.

Моя сестра.

Головна героїня моєї книги.

Дівчина, яка в моєму первісному сюжеті мала закохатися в Кайрона.

А потім вони мали врятувати світ, розкрити таємницю смерті Кассандри, зняти всі прокляття і жити довго та щасливо.

Просто.

Красиво.

Логічно.

Принаймні на папері.

Телеграфний кристал кілька годин тому приніс мені її відповідь.

«Я буду дуже щаслива тебе побачити».

Я перечитала це повідомлення вже разів десять.

І кожного разу відчувала щось дивне.

Мені хотілося побачити її.

Справді хотілося.

Але разом із цим у грудях сидів незрозумілий страх.

Наче я не просто запрошувала сестру на вечерю.

Наче я власноруч відкривала двері в ту частину історії, від якої сама ж намагалася втекти.

У двері постукали.

Я здригнулася.

— Заходьте.

Мені навіть здалося, що голос тремтів.

Двері відчинилися.

На порозі стояв Азраель.

Сьогодні він виглядав напрочуд елегантно.

Темний костюм, акуратно зачесане волосся і, що було особливо дивно, цілком людська тілесна форма.

Схоже, він вирішив, що сьогоднішній вечір достатньо важливий, щоб не лякати гостей примарною напівпрозорістю.

— Леді Сашо, — урочисто промовив він. — Леді Аурелія Блекторн прибула і очікує у великому залі.

У мене всередині все стиснулося.

Вона вже тут.

Я зробила вдих.

— Його світлості вже повідомили?

— Так, — кивнув Азраель.

Я натягнула на обличчя посмішку.

— Добре.

Він трохи нахилив голову.

— Ви готові?

Я подивилася на нього.

Потім на своє відображення в дзеркалі.

— Абсолютно.

Брехня.

Я була готова приблизно так само, як людина, якій сказали стрибнути з обриву і запевнили, що внизу її чекає дуже м’який кущ.

Азраель, здається, щось запідозрив, але промовчав.

— Тоді ходімо.

Він розвернувся і зник за дверима.

Я залишилася сама ще на кілька секунд.

Зробила глибокий вдих.

— Так, Сашо.

Я поправила пасмо волосся.

— Це просто вечеря.

Пауза.

— Просто знайомство з сестрою.

Ще одна пауза.

— І просто знайомство з чоловіком, у якого ти, можливо, вже починаєш закохуватися.

Я завмерла.

— Ні.

Я швидко похитала головою.

— Цю думку ми зараз не розвиваємо.

Бо якщо я дозволю собі думати про це…

То навіщо тоді я взагалі запросила сюди Аурелію?

Я ще раз усміхнулася своєму відображенню.

Цього разу посмішка вийшла трохи кривою.

— Все буде добре.

Я відчинила двері.

І пішла назустріч головній героїні власної історії.

Точніше, хотіла піти.

Бо за кілька кроків від мене з-за повороту з’явився Кайрон.

Власною персоною.

Я мимоволі зупинилася.

Сьогодні він виглядав…

Небезпечно добре.

На ньому була темна сорочка, розстебнута на кілька верхніх ґудзиків, відкриваючи засмаглу шкіру.

Класичні штани з високою посадкою.

Жодних прикрас.

Жодного зайвого аксесуара.

Наче йому не потрібно було нічого, щоб усі навколо й так пам’ятали, хто він такий.

Темне волосся було зачесане набік із легким вологим ефектом.

Я затримала на ньому погляд трохи довше, ніж варто було.

Потім згадала, навіщо взагалі спускалася.

Аурелія.

Моя сестра.

Моя головна героїня.

Жінка, з якою я збиралася познайомити чоловіка, до якого сама вже починала ставитися занадто небезпечно.

— Кайроне.

— Сашо.

Його погляд ковзнув по мені.

Затримався на обличчі.

— Я думала, ви вже внизу.

Куточок його губ піднявся.

— Без вас?

Моє серце зробило щось дуже недоречне.

— Я…

Чудово.

Я навіть нормально говорити перестала.

Кайрон зробив крок до мене.

— Сашо, дайте руку.

Я насупилася.

— Навіщо?

Він нічого не відповів.

Просто дістав із кишені невелику темну коробочку.

У мене всередині все завмерло.

— Що це?

Кайрон відкрив її.

Я забула, як дихати.

Всередині лежало кільце.

Не просто красиве.

Воно виглядало старовинним.

Темний метал, тонка робота, а в центрі — камінь глибокого кольору, який ніби поглинав світло.

На внутрішній стороні я помітила крихітний символ.

Герб де Валькорів.

— Це…

Я перевела погляд із кільця на нього.

Чому мені раптом стало так спекотно?

Ні.

Ні, ні, ні.

Він не може дарувати мені кільце саме зараз.

Саме в той момент, коли я збираюся познайомити його з Аурелією.

Це вже якесь знущання долі.

— Ви справді не здогадуєтеся? — тихо запитав він.

— Не дуже.

Кайрон подивився на мене так, ніби відповідь була очевидною.

— Ви моя наречена.

Я кліпнула.

— Але фіктивна!

Його усмішка зникла.

Лише на мить.

Але я встигла побачити, як у його очах щось потемніло.

Він стиснув губи.

— Сашо.

Голос став тихішим.

— Ми граємо роль.

Пауза.

— І перед вашою сестрою також.

Я застигла.

О.

Точно.

А як я взагалі збиралася представити його Аурелії?

«Це Кайрон де Валькор, герцог, найсильніший маг сучасності. А це моя сестра Аурелія. Сподіваюся, ви одне одному сподобаєтеся, бо я планую повернути вас у сюжет».