24

Після розмови з Кайроном минуло кілька днів.

Я його майже не бачила.

Виявилося, що в герцога де Валькора є робота.

Так.

Робота.

Не просто величний герцог, який загадково ходить похмурими коридорами, рятує світ, шукає стародавні артефакти й час від часу лякає людей одним поглядом.

Ні.

Він ще й працював.

І, судячи з того, скільки часу проводив у кабінеті, робив це серйозно.

У романі я ніколи не писала про його роботу.

Навіщо?

Читачу не дуже цікаво читати, як головний герой пішов на засідання, підписав документи, поговорив із радниками, а потім ще дві години обговорював безпеку столиці.

Мені потрібна була романтика.

Інтриги.

Небезпека.

Артефакти.

А не бухгалтерія герцога.

А тепер я сиділа у його маєтку й раптом усвідомила, що за межами моїх сторінок у цього чоловіка існувало ціле життя.

Життя, якого я ніколи не бачила.

Я відклала перо.

Подивилася на чистий аркуш перед собою.

А потім знову взяла його.

Мені потрібно було щось зробити.

Щось виправити.

Хоча б одну маленьку деталь.

Хоча б одну.

І я знала, з чого почати.

Аурелія.

Головна героїня моєї історії.

Дівчина, яка мала зустріти Кайрона.

Дівчина, яку він мав покохати.

Дівчина, з якою він мав одружитися.

Дівчина, заради якої вся ця історія взагалі повинна була завершитися щасливо.

Я повільно відкинулася на спинку крісла.

— Ну ж бо, Сашо…

Чому я так чіпляюся за цей сюжет?

Відповіді не було.

Я знала лише одне.

У моїй книзі все мало бути саме так.

Але…

Я згадала слова Кайрона.

«Ви якось пов’язані з артефактом».

Згадала його погляд.

Його голос.

Те, як він тримав мене за руку в Цирку Жахів.

Як обійняв мене в Нічому.

Як дивився на мене, коли розповідав про своїх батьків.

Я заплющила очі.

Ні.

Я різко розплющила їх.

Не можна.

Не можна дозволяти собі думати про це.

Кайрон — головний герой.

А я — Кассандра.

Другорядний персонаж.

Я не мала бути поруч із ним.

Не мала втручатися.

Не мала змінювати його історію.

Мені потрібно було повернути все на свої місця.

Аурелія повинна зустріти Кайрона.

Вони повинні закохатися.

Прокляття має зникнути.

А я…

Я просто повернуся додому.

Я спробувала усміхнутися.

Вийшло погано.

— Ну і чудово.

Я знову взяла перо.

— Кайрон буде з Аурелією, — сказала це вголос.

Ніби від цього слова ставали правдою.

Але всередині щось боляче стиснулося.

Якщо він її покохає…

Прокляття може забрати її.

Я завмерла.

Саме це було найстрашнішим.

Я ж сама щойно дізналася, що жінки, яких кохають чоловіки де Валькорів, помирають.

То навіщо я намагаюся звести Кайрона з Аурелією?

Щоб повернути сюжет?

А якщо сюжет саме цього більше не хоче?

Я повільно опустила перо.

— А якщо я зроблю тільки гірше?

Тиша.

За вікном шелестіло листя.

Десь далеко пробив годинник.

Я подивилася на аркуш.

Аурелія.

Моє серце знову неприємно стиснулося.

Але я змусила себе продовжити.

Бо, можливо, це був єдиний спосіб зрозуміти, що відбувається.

Якщо Аурелія з’явиться у житті Кайрона…

Якщо вони зустрінуться…

Якщо між ними справді виникне те саме почуття, яке я колись написала…

Тоді, можливо, прокляття справді зніметься.

І все повернеться на свої місця.

А якщо ні…

Я навіть не хотіла думати про це.

Я вмочила перо в чорнило.

І почала писати.

«Моя дорога Ауреліє,

сподіваюся, у тебе все добре.

Я зараз проживаю у столиці, не знаю чи писав тобі щось батько, але історія дуже довга.

Я дуже хочу зустрітися і поговорити з тобою. 

Приходь на вихідних до…».

Я зупинилася.

Довго дивилася на останні слова.

Потім повільно дописала адресу і своє імʼя.

Поставила крапку.

Відклала перо.

Готово.

Я перечитала лист ще раз.

Він виглядав нормально.

Навіть надто нормально.

Ніхто б не подумав, що його написала дівчина, яка кілька днів тому дізналася, що її світ, можливо, ніколи не був вигаданим.

Я склала аркуш.

Запечатала конверт.

І лише тоді зрозуміла, що мої пальці тремтять.

— Все, Сашо.

Я тихо видихнула.

— Ти робиш правильну річ.

Але чомусь ці слова більше нагадували спробу переконати саму себе.

Я піднялася з крісла.

Підійшла до вікна.

Нічна столиця світилася внизу тисячами вогнів.

І десь там, далеко від цього маєтку, жила дівчина, яка навіть не здогадувалася, що завтра її життя може змінитися.

А разом із ним — і моє.

Я стиснула конверт у руці.

— Познайомлю вас.

На мить заплющила очі.

— Ти зустрінеш Кайрона, Ауреліє.

Я усміхнулася.

А потім ледве чутно додала:

— І, можливо, нарешті забереш його з моєї історії.

Слова прозвучали легко.

А от чомусь після них стало дуже боляче.

****

Кайрон

— Прокляття!

Мій кулак опустився на робочий стіл.

Кристали на столі дзенькнули, чорнильниця підстрибнула, а один із документів з’їхав просто на підлогу.

Мені було байдуже.

Я дивився на рукопис перед собою.

— Ваше Верховносте?

Двері різко відчинилися, і в кабінет майже влетів Елорд.

Мій асистент.

— Хто поклав це мені на стіл?

Я навіть не підняв голови.

— Я… я не знаю, — почав він заїкатися. — Але…

Я повільно потер перенісся.

— Зникни.

Елорд знав мій характер достатньо добре, щоб не ставити зайвих запитань.

Двері зачинилися.

Я ще кілька секунд дивився на них.