23

Взявши папір і ручку, за якими я, власне, сюди й прийшла, я під дуже вагомою причиною покинула бібліотеку.

На що леді зазвичай скаржилися?

На мігрені.

На слабкість.

На раптове недомагання.

А я чим гірша?

Мені теж стало раптово дуже недобре.

Особливо від погляду цього світловолосого.

Та й Кайрон, здається, навіть видихнув із полегшенням, коли я сказала, що хочу залишити їх наодинці.

Що ж.

Не буду заважати двом старим знайомим обговорювати свої дуже підозрілі справи.

Я вже майже дійшла до дверей, коли ледь не врізалася в Азраеля.

Дух дому стояв просто перед бібліотекою і з таким відчайдушним завзяттям притискав своє примарне вухо до дверей, що, здається, навіть забув про існування всього іншого світу.

Він різко відсахнувся.

— Леді Сашо?!

Я подивилася на нього.

Потім на двері.

Потім знову на нього.

— А ви що тут робите?

Азраель кліпнув.

— Я?

— Ви.

— Я тут…

Він на секунду задумався.

— Цей… павутиння збираю.

Я ледве стримала сміх.

— Павутиння?

— Так.

Він дуже серйозно кивнув.

— Надзвичайно важлива робота.

— Звичайно.

Я задумливо потерла підборіддя.

— Знаєте, а давайте разом позбираємо.

— Що?

Але я вже його не слухала.

Дуже вправно приклала вухо до дверей.

Азраель витріщився на мене.

Раз.

Другий.

Потім озирнувся на коридор.

І, переконавшись, що ніхто не бачить, так само обережно приклав своє примарне вухо з іншого боку дверей.

Я повернула до нього голову.

— Часто таке практикуєте?

— Бороніть Вищі!

Азраель тихо кашлянув.

— Це не просто цікавість, леді Сашо.

Він випростався.

— Це в інтересах безпеки дому.

— Ага.

Я знову притиснулася вухом до дверей.

— І що саме ви зараз захищаєте?

— Інформацію.

— Яку?

— Якої я не знаю.

Я повернулася до нього.

— Дуже переконливо.

— Я професіонал.

Я знову прислухалася.

Нічого.

Абсолютно.

— Чогось я нічого не чую.

Азраель важко зітхнув.

— Магічний вакуум.

— Що це?

— Це коли розмова дуже серйозна…

Він зробив значущу паузу.

— …і хтось дуже не хоче, щоб її почули сторонні вуха.

— Схоже, ми з вами саме ті сторонні вуха, — важко зітхнула я.

— На жаль.

Азраель виглядав так, ніби щойно втратив сенс життя.

— А ви як дух дому не можете пройти крізь цей магічний вакуум?

Він миттєво випростався.

— Звісно, що можу!

Аж груди вперед подав.

— Я дух дому де Валькорів. Мені доступні майже всі приміщення цього маєтку.

— Майже?

— Є правила.

— Зрозуміло.

Я знову подивилася на двері.

— То чому не заходите?

Азраель одразу знітився.

— Тому що є невелика…

Він покрутив пальцями в повітрі.

— …ймовірність, що його світлість відчує мою присутність.

— І що тоді?

— Тоді він зрозуміє, що я слухаю.

Я задумалася.

— А не можна зробити щось таке, щоб він не відчував вашої безпосередньої присутності?

— Але як саме це зробити?

— Цікаве питання.

Ми переглянулися і ще кілька секунд мовчки стояли біля дверей.

Я прислухалася.

Азраель прислухався.

Нічого.

Тільки абсолютна тиша.

І це, якщо чесно, дратувало.

Бо тепер мені страшенно хотілося знати, про що говорять ці двоє.

Арон.

Принц Хаосу.

Чоловік, якого Кайрон явно не вважав своїм другом.

Та й Арон, судячи з його поведінки, не надто засмучувався з цього приводу.

І все ж він опинився саме тут.

У маєтку де Валькора.

Без попередження.

Без запрошення.

А тепер ще й закрився з Кайроном у бібліотеці.

Я повільно відступила від дверей.

— Він точно прийшов не просто так.

Азраель кивнув.

— Я теж так думаю.

Я ще раз подивилася на двері.

Потім на Азраеля.

А потім мене ніби блискавкою вдарило.

— Є ідея, — тихо прошепотіла я.

Внутрішньо мені навіть захотілося закричати:

«Еврика!»

— Яка? — одразу оживився Азраель.

Я швидко озирнулася.

У коридорі стояв невеликий столик.

На ньому — графин із водою і дві склянки.

Я взяла одну.

Азраель витріщився на мене.

— Що ви робите?

— Експеримент.

— Зі склянкою?

— Так.

Я підійшла до дверей.

— Якщо цей магічний вакуум блокує звук, який передається через повітря…

Я притиснула склянку до дверей.

— …це ще не означає, що він може заблокувати всі механічні коливання.

Азраель мовчав.

Я повернула до нього голову.

— Звук — це коливання.

— Коливання чого?

— Повітря, стін, предметів… залежно від того, через що він проходить.

Я постукала пальцем по склянці.

— Якщо людина говорить у кімнаті, її голос не просто летить у повітрі. Частина енергії передається стінам, підлозі, меблям.

Азраель дивився на мене так, ніби я щойно почала говорити мовою древніх демонів.

— І ви хочете…

— Почути ці коливання через склянку.

Він повільно перевів погляд на предмет у моїй руці.

— Через склянку?

— Ага.

— Але ж це не магія.

— Саме тому це може спрацювати.

Азраель задумався.

— Але магічний вакуум створюється не просто навколо кімнати. Він перекриває поширення звукової хвилі.

— Через повітря.

— Саме так, леді.

— А стіна?

Він замовк.

Я побачила, як у його очах поступово з’являється розуміння.

— Ви хочете використати інше середовище для передачі коливань…

— Так!

Я аж підняла палець.

— Нарешті ми говоримо однією мовою.

Азраель повільно підійшов до мене.

— Але склянка сама по собі не зможе посилити настільки слабкі коливання.

— Тоді посилимо її магією.

Він завмер.

Я теж.

Ми подивилися одне на одного.

— Це можливо?

— Теоретично…