21

Я була абсолютно не готова до того, що чекало на нас у двох наступних залах.

Якщо перша зала просто лоскотала нерви, то ці дві ніби вирішили остаточно перевірити, наскільки міцна людська психіка.

Щойно ми переступили поріг, як над самими головами з гучним писком пронеслася зграя величезних кажанів.

— А-а-а!..

Я інстинктивно пригнулася.

— Це справжні? — прошепотіла я.

— Не знаю, — спокійно відповів Кайрон.

— Дуже заспокоїли!

Кажани кружляли так низько, що я кілька разів відчула дотик холодних крил до волосся.

Під ногами щось зашурхотіло.

Я опустила погляд.

По кам’яній підлозі повзли десятки величезних павуків.

Прозорих.

Ніби витканих із густого диму.

Їхні довгі лапи проходили просто крізь каміння, залишаючи після себе тонкі сріблясті нитки павутиння.

— Ні.

Я різко відступила.

— Ні-ні-ні.

Я не люблю павуків.

Особливо коли вони розміром із доброго собаку.

Один із них повільно підняв передні лапи.

І…

Пройшов просто крізь мою ногу.

Я завмерла.

— Він… він пройшов крізь мене…

— Примарні павуки, — спокійно пояснив Кайрон.

— Не знаю, чи стало мені легше після ваших слів.

Ми рушили далі.

Зі стелі звисали товсті клубки павутиння.

Десь у темряві чулося важке сопіння.

Наче величезна істота спала зовсім поруч.

Іноді повітря розтинав різкий крик.

Не людський.

Не звіриний.

Якийсь…

Неправильний.

Попереду щось спалахнуло вогнем.

Я аж підскочила.

Посеред зали стояв фенікс.

Величний.

Неймовірно красивий.

Його пір’я палало золотом і багрянцем.

Я вже хотіла сказати, що це найпрекрасніше створіння, яке я бачила…

Як раптом він повернув голову.

І я ледь не закричала.

Бо замість очей у нього були дві чорні порожнечі.

З яких повільно стікала темна, схожа на попіл, рідина.

— Ой ні…

Фенікс відкрив дзьоб.

Замість співу пролунав людський стогін.

— Я більше не хочу на нього дивитися…

— Я теж, — чесно зізнався Кайрон.

— Справді?

— Справді.

— Оце вже страшно.

Ми майже бігом пройшли повз нього.

Далі стало ще гірше.

Із темних ніш випливали напівпрозорі постаті.

Без облич.

Без очей.

Лише довгі руки, що повільно тягнулися до нас.

Вони не торкалися.

Лише проходили поруч.

І від цього ставало ще моторошніше.

— Я починаю розуміти, чому вечеря біля моря досі нікому не дісталася, — прошепотіла я.

Нарешті ми переступили поріг останньої зали.

І…

Зупинилися.

Тут було дивно тихо.

Настільки тихо, що я чула власне серцебиття.

Жодних чудовиськ.

Жодних павуків.

Жодних криків.

Лише величезне дзеркало.

Воно займало майже всю стіну.

Я ще раз уважно подивилася на дзеркало.

Якщо чесно…

На перший погляд нічого особливого.

Ну, окрім того, що воно було завбільшки з цілу стіну.

Рама виглядала так, ніби її відлили із чистого золота.

По всьому краю тягнулися дивні візерунки, схожі то на руни, то на переплетені гілки дерева.

Подекуди між ними були вставлені темно-сині камені, які ніби світилися зсередини.

Красиво.

І ще воно виглядало дорого-багато.

Я навіть подумки прикинула, скільки таке могло б коштувати.

Багато.

Дуже багато.

Якби таке виставили на аукціон у моєму світі, то, мабуть, половина мільярдерів пересварились б за цю штукенцію.

Я зробила ще крок ближче.

У дзеркалі відображалися ми.

Я.

Руда дівчина з веснянками, створена ілюзією.

Поряд — чоловік із круглим обличчям, світлим волоссям і добрим десятком зайвих кілограмів.

Якби я не знала, що це Кайрон, то ніколи б не впізнала.

Я навіть махнула рукою перед дзеркалом.

Відображення повторило рух.

— Наче звичайне…

І саме тоді Кайрон різко вдихнув.

— Ахріан…

Я здригнулася.

У його голосі було стільки здивування, що я миттєво повернулася до нього.

Він дивився на дзеркало так, ніби перед ним стояв не артефакт.

А справжнє диво.

— Про що ви говорите?

Він повільно підійшов ще ближче.

Його очі буквально світилися.

Так само, як кілька хвилин тому, коли троль заговорив про приз.

Тільки зараз це був зовсім інший погляд.

Не азарт.

Захоплення.

Майже благоговіння.

— Дзеркало Істини…

Тихо сказав він.

— Воно вважалося втраченим понад сто років.

Я кліпнула.

Потім ще раз подивилася на дзеркало.

Потім знову на нього.

— Нічого собі…

Я ще раз уважніше оглянула золоту раму.

— То це що… воно показує правду?

— Не зовсім.

— А що тоді?

— Воно показує те, що людина приховує навіть від самої себе.

Я мовчки перевела погляд на дзеркало.

Щось мені вже зовсім не хотілося в нього дивитися.

— Якщо чесно…

Я нервово всміхнулася.

— Мені здається, що після ваших слів я вже не дуже хочу знати правду.

Кайрон тихо засміявся.

— Повірте. Я теж.

Він зробив крок до дзеркала.

І сильніше стиснув мою руку.

— Тут ми можемо побачити те, чого зовсім не очікуємо.

Він на секунду замовк.

— Але це вже не буде ілюзією.

Чомусь після цих слів моє серце почало калатати ще швидше.

— Готові? — тихо запитав він.

Я чесно похитала головою.

— Ні.

Кайрон усміхнувся.

І, не відпускаючи моєї руки, зробив крок просто в дзеркало.

Поверхня сріблястого скла пішла хвилями.

Наче вода.

— Ну звісно…

Я важко зітхнула.

— Після всього, що ми вже сьогодні пережили, звичайні двері були б надто нудними.

І пішла слідом за ним.

****

Світло вдарило в очі так різко, що на кілька секунд я просто перестала щось бачити.

Я навіть не одразу зрозуміла, що ми більше не в цирку жахів.