20

Після атракціону Кайрон ще кілька хвилин стояв мовчки.

Задумливо дивився на платформу, яка знову повільно повзла вгору, везучи нових сміливців.

Я вже хотіла спитати, чи він ще живий після такого випробування, як почула його тихий голос:

— І чому я раніше до цього не додумався?..

Я здивовано повернулася.

— До чого саме?

Він не відводив погляду від атракціону.

— Це ж ідеальний спосіб катувати ворогів.

Я ледь не вдавилася повітрям.

— Перепрошую?..

— Посадити їх сюди.

Він задумливо схрестив руки на грудях.

— Заборонити використовувати магію.

Щоб вони годину каталися без можливості втекти.

…

Я мовчки подивилася на нього.

Потім дуже повільно перевела погляд на атракціон.

І знову на Кайрона.

Пальцем біля скроні я крутити не стала.

Життя мене вже навчило не провокувати цього чоловіка.

Саме в цю мить неподалік пролунав дзвінкий голос:

— Солодощі! Свіжі солодощі! Гарячий шоколад! Ельфійська карамель! Медові яблука!

Я різко повернула голову.

— О, Боги…

Мої очі заблищали.

— Я в раю.

Повернулася до Кайрона.

— Кайроне, піднімайте свою ду…кх… поважну особу і ходімо наповнювати наші шлунки шкідливою їжею.

Він подивився на мене так, ніби я щойно запропонувала з’їсти отруту.

— Я такого не їм.

Я перевела погляд на його теперішню зовнішність.

На кругленький живіт, який створила ілюзія.

На пухкі щоки.

На добродушне обличчя.

І не витримала.

— Ваш новий образ дуже хоче з вами посперечатися.

Він опустив очі на свій живіт.

Потім подивився на мене.

— Це наклеп.

— Це правда життя.

Я підморгнула.

— Сьогодні виняток, а якщо не хочете їсти…

Я простягнула руку.

— Тоді просто діставайте гаманець.

Він тихо засміявся.

— Ви дивовижно швидко навчилися витрачати мої гроші.

— Я лише допомагаю економіці Гувару.
 

****

Біля палатки було людно.

Повітря пахло карамеллю, ваніллю, свіжою випічкою й гарячим шоколадом.

На рожнах крутилися карамелізовані яблука.

Поряд продавали різнокольорову солодку вату.

На прилавках лежали льодяники всіх можливих форм.

У мене буквально розбіглися очі.

Перед нами стояла молода жінка із маленьким хлопчиком років шести.

— Мам…

Малюк показав пальчиком на величезний різнокольоровий льодяник.

— Купиш мені он той?

Жінка винувато усміхнулася.

— Семі… Він дуже дорогий.

Вона присіла навпочіпки.

— Давай цього разу маленький? А наступного обов’язково купимо великий. Добре?

Хлопчик ще раз подивився на льодяник.

Потім усміхнувся мамі.

Так щиро, що мені аж защеміло серце.

— Добре.

Він кивнув.

— Такий великий мені все одно не потрібен. У мене від нього зубки болітимуть.

Жінка лагідно погладила його по голові.

Я мовчки відвернулася.

Бо дуже добре знала цей погляд.

Коли бабуся рахувала кожну монету.

І дуже хотіла дати мені весь світ, бо я лишилася сиротою після смерті батьків.   

Але вона могла дозволити лише мінімум.

За хвилину вони оплатили покупку й відійшли трохи вбік.

— Наступний!

Ми підійшли до прилавка.

Я вже відкрила рот, щоб замовити собі шоколадний напій…

Але Кайрон заговорив першим.

— Найбільший льодяник. Усі солодощі, які у вас є. Запакуйте з собою.

Я повернулася до нього.

Він навіть не дивився на прилавок.

Наче вже знав, що купить.

— Сашо?

Він спокійно перевів погляд на мене.

— Ви щось хочете?

Я ще кілька секунд дивилася на нього.

— Гарячий шоколад.

— Один гарячий шоколад.

Продавець мовчки почав складати величезний пакет.

Через кілька хвилин перед нами вже лежала гора солодощів.

Кайрон спокійно розрахувався кількома золотими монетами.

Підхопив пакет.

І тихо сказав:

— Ходімо.

Ми підійшли до тієї самої жінки.

Вона вже збиралася йти.

— Молодий чоловіче?

Кайрон присів навпочіпки перед хлопчиком.

Простягнув йому величезний льодяник.

— Це тобі.

Хлопчик навіть не взяв його.

Спочатку подивився на маму.

Питаючи дозволу.

Жінка теж розгубилася.

— Але…

— Я працюю в парку.

Абсолютно спокійно збрехав Кайрон.

— Це подарунок сотому покупцеві.

Я мало не пирснула.

Навіть оком не кліпнув.

— Справді?..

— Звісно.

І ніби між іншим додав:

— А ще ви виграли сімейний квиток на всі дитячі атракціони.

Жінка розгублено кліпнула.

— На… всі?

— На всі, які підходять по віку вашому синові.

Кайрон лагідно скуйовдив хлопчику волосся.

— Ходімо.

Я покажу, де отримати призовий квиток на атракціони.

— Мамо…

Очі Семі світилися.

— Можна?

Жінка дивилася на Кайрона так, ніби досі не могла повірити.

Потім тихо сказала:

— Дякую…

— Не мені.

Він лише усміхнувся.

— Це ж подарунок парку.

Я дивилася, як вони йдуть до інформаційного бюро.

І не могла зрозуміти…

Хто зараз більше збрехав.

Він.

Чи я сама собі.

Бо героя, якого я написала…

Не існувало.

У моїй книзі Кайрон де Валькор був холодним.

Розсудливим.

Безжальним.

Він допомагав лише тоді, коли це було вигідно.

А добрим я назвала його… просто тому, що так було написано в плані роману.

Я ніколи не показала, чому він добрий.

Не дала читачеві жодного доказу.

А зараз…

Переді мною стояв чоловік, який не міг спокійно пройти повз чужу дитину.

І зробив це так, щоб не образити ні матір, ні хлопчика.

Я зробила ковток гарячого шоколаду.

Він був густий.

Теплий.

З насиченим смаком какао.

Я заплющила очі від задоволення.

— Боже…

Тихо і гірко усміхнулася сама до себе.

— Здається… я починаю закохуватися не лише в цей світ, а це дуже і дуже не добре.