19

Елішас.

Столиця Гувару.

Я була впевнена, що вже нічим мене не здивувати.

Після порталу, духів дому, магії Кайрона і розмов про артефакти я думала, що мій рівень здивування просто фізично не може піднятися вище.

Я помилялася.

Бо коли ми залишили маєток Кайрона і я побачила Елішас вперше…

Я просто забула, як дихати.

Якщо Абарос був світом стародавніх замків, лицарських турнірів і магії, яка ховалася у тінях старих лісів, то Елішас був зовсім іншим.

Він був живим.

Сучасним.

Немов хтось узяв фантазію найсміливішого архітектора і додав до неї безмежну кількість магії.

Місто не стояло на землі.

Воно ширяло над нею.

Величезні острови з білого каменю висіли у небі, з’єднані між собою витонченими підвісними мостами, які світилися м’яким срібним сяйвом.

Між ними пролітали пегаси з каретами.

Справжні пегаси.

Їхні крила розсікали повітря, залишаючи за собою сліди золотистої магії.

Десь далеко в небі промайнув дракон, настільки величний, що на кілька секунд я просто забула, що дракони взагалі існують не тільки на сторінках моїх книг.

— Це…

Я не змогла закінчити речення.

Бо жодне слово не підходило.

Карета, в якій ми летіли, була відкритою, і коли пегас підняв її вище над містом, переді мною відкрився вид, від якого в мене буквально перехопило подих.

Під нами був океан.

Безкрайній, синій, блискучий під сонячним світлом.

А над ним — Елішас.

Місто, яке виглядало так, ніби хтось підняв шматок землі в небо і змусив його назавжди залишитися між хмарами.

Я міцно вчепилася руками в край сидіння.

Настільки сильно, що пальці почали боліти.

— Вам подобається? — почувся спокійний голос навпроти.

Я перевела погляд на Кайрона.

І тільки тоді зрозуміла, що він увесь цей час спостерігав не за містом.

За мною.

Сьогодні він виглядав зовсім інакше.

Без чорного герцогського камзола.

Без фамільного герба.

Без тієї холодної відстані, яку він завжди тримав між собою та іншими.

На ньому був простий темний одяг.

Штани.

Сорочка.

Жодних прикрас, які б нагадували, що переді мною один із найвпливовіших людей Гувару.

Просто чоловік.

І, чесно кажучи, це було навіть небезпечніше.

— Ага, — тихо відповіла я. — Дуже.

Я знову подивилася вниз.

— А які шанси, що ця карета раптом відвалиться і ми полетимо прямо в оту красиву, але смертельно небезпечну прірву?

Кайрон замислився.

Справді замислився.

І це мене насторожило.

— Чесно кажучи…

Він зробив паузу.

— Не знаю.

Я повільно повернула голову.

— Ви зараз серйозно?

— Можемо перевірити.

На його губах з’явилася усмішка.

Така сама, яку я вже починала впізнавати.

Усмішка людини, яка явно придумала щось небезпечне і дуже задоволена собою.

Простими словами, такі усмішки були в пацієнтів психіатричної лікарні!

— Ні.

Я одразу підняла руку.

— Ні-ні-ні. Я передумала. Мені вже не цікаво.

Але було пізно.

Кайрон клацнув пальцями.

Магія спалахнула між його пальцями, і карета легенько хитнулася.

Зовсім трохи.

Але достатньо, щоб моя душа залишила тіло.

— Герцогу!

Я вчепилася в край сидіння.

— Що ви робите?!

— Перевіряю кріплення.

Він виглядав абсолютно спокійним.

— Ви ж самі запитали.

— Я поставила теоретичне питання!

— А я люблю практичні відповіді.

Я подивилася на нього.

— Ви божевільний.

— З ваших вуст це звучить майже як комплімент.

І він знову це зробив.

Підморгнув.

Я починала підозрювати, що це вже не випадковість.

Цей чоловік навмисно випробовував мою нервову систему.

Я вирішила не сперечатися.

Просто глибоко вдихнула і знову подивилася на місто.

І знову забула, як дихати.

У центрі Елішасу височів храм.

Ні.

Не храм.

Святилище.

Величезна будівля зі світлого каменю, чиї шпилі торкалися самого неба.

Її вітражі ловили сонячне світло і розкидали навколо тисячі кольорових відблисків.

— Це святилище великої Афелії? — прошепотіла я.

Кайрон подивився туди.

— Так.

У його голосі з’явилася повага.

— Тут укладають шлюби жителі Елішасу. Не тільки вони. Сюди приїжджають з усіх куточків Гувару.

Моє серце ледь стиснулося.

Бо я знала.

Саме тут.

У цьому місці.

Кайрон мав одружитися з Аурелією.

Я відвела погляд і наступної миті побачила те, чого не було в моїй книзі.

І саме це налякало мене найбільше.

Бо я знала кожну сторінку своєї історії.

Але цього…

Я не створювала.

На одному з небесних островів, серед зелених дерев і квітучих садів, розкинулося величезне місце, яке виглядало так, ніби хтось переніс парк розваг із мого світу сюди, але зробив цей парк ще крутішим.

Магічні атракціони.

Світлові доріжки.

Вежі, що зависали в повітрі.

— Що це?

Кайрон посміхнувся.

— Розважальний парк.

Він повернув до мене голову.

— Хочете піти?

Я навіть не думала.

— Звісно!

Мені ледве вдалося не закричати від захвату.

— Я обожнюю такі місця. Там адреналін б’є в голову, люди роблять божевільні речі, кричать як дурні, а потім кажуть, що це було весело.

Я задумалася.

— Цікаво, а кімната жахів там є?

Кайрон дивився на мене з неприхованим інтересом.

Наче я знову сказала щось, чого він від мене не очікував.

— Ніколи там не був.

Він зробив коротку паузу.

— Тому перевіримо.

О.

Оце вже звучало небезпечно.

Я вже починала розуміти, що коли герцог де Валькор каже «перевіримо», краще морально готуватися до чогось, що може закінчитися або захопленням, або нервовим зривом.

Кайрон віддав магічний наказ, і пегас плавно змінив напрямок.

Карета почала знижуватися.

А я знову не могла відірвати погляду від міста.