18

— Чорти б його побрали, цього герцога!

Я так грюкнула дверима, що десь у коридорі обурено задзвеніла якась кришталева прикраса.

— Так, Сашо, — пробурмотіла я, скинувши туфлі просто посеред кімнати. — Не вмієш пити — не берися за ельфійське вино.

Я сердито впала на край величезного ліжка.

Ні.

Ну це ж треба було так мене розіграти!

«Після цієї ночі слово “фіктивна” вже не зовсім підходить…»

Я скривилася.

— Самовпевнений, безсовісний… ще й красивий, зараза.

Перед очима відразу сплив його самовдоволений вираз обличчя.

Я схопила подушку і жбурнула її в найближче крісло.

— От же…

Подушка м’яко приземлилася, ніби навіть вона була на його боці.

Я важко зітхнула.

Гаразд.

Потрібно заспокоїтися.

Сьогодні ми мали гуляти Елішасом.

А отже, мені потрібно було перестати думати про одного занадто привабливого герцога.

Я нарешті озирнулася довкола.

І… завмерла.

— Ого…

Кімната була більшою за всю квартиру, в якій я жила у своєму світі.

Висока стеля губилася десь угорі, де між білосніжними ліпнинами плавно мерехтіли магічні світильники, схожі на маленькі зорі.

Великі панорамні вікна виходили на столицю. Крізь них відкривався краєвид на Елішас — місто зі світлого каменю, високих шпилів, численних мостів і зелених садів, що розкинулися просто між кварталами.

Крізь прочинені двері балкона долинав запах квітів.

Повітря було свіжим.

Теплим.

Живим.

Посеред кімнати стояло величезне ліжко під легким напівпрозорим балдахіном.

Біля каміна — два оксамитові крісла.

У дальньому кутку стояв туалетний столик із великим овальним дзеркалом.

— Вау…

Я повільно обернулася навколо.

— Та це ж не кімната… Це палац.

Мій погляд упав на ще одні двері.

— Ну-ну… Що там у нас?

Я натиснула на золоту ручку.

Двері безшумно відчинилися.

— Та ви жартуєте…

Переді мною відкрилася розкішна ванна кімната.

Світлий мармур, золотисті змішувачі, величезні дзеркала, а посередині — кругла ванна, більше схожа на сучасне джакузі, ніж на те, що я взагалі очікувала побачити у фентезійному світі.

Вода в ній тихо парувала, ніби вже чекала на господиню.

— Та ні…

Я обійшла її навколо.

— Такого навіть у маєтку Блекторнів не було.

Мені вже почало здаватися, що здивувати мене сьогодні нічим не можна.

Як же я помилялася.

Повернувшись до спальні, я помітила ще одні двері.

— Не може бути…

Я відкрила їх.

І завмерла.

— Здуріти можна…

Переді мною була не шафа.

Не гардероб.

Ціла кімната.

Довгі ряди шаф, відкриті полиці, дзеркала в повний зріст, м’які диванчики й акуратно розставлені коробки.

А одяг…

Його було стільки, що вистачило б на невеликий магазин.

Сукні.

Костюми для верхової їзди.

Блузи.

Спідниці.

Пальта.

Черевики.

Туфлі.

Рукавички.

Капелюшки.

Прикраси.

Навіть сумочки.

Я машинально витягнула одну сукню.

Потім іншу.

Потім ще одну.

Усі були новими.

І…

— Стоп…

Я приклала тканину до себе.

— Це ж… мій розмір.

Я повільно перевела погляд на десятки інших речей.

Усі.

Абсолютно всі були пошиті так, ніби їх створювали спеціально для мене.

Я згадала свої дві валізи, які герцог люб’язно переніс до маєтку.

Після побаченого вони виглядали так, ніби хтось випадково забув їх у кутку.

— Та мої речі тут просто загубляться…

Я ще раз оглянула нескінченні полиці.

Потім перевела погляд на двері.

І тихо пробурмотіла:

— Герцогу… ви випадково не пограбували якийсь королівський бутік перед моїм приїздом?

Саме в цю мить із коридору долинув галас.

Вірніше…

Жіночий голос.

Гучний.

Дуже гучний.

— Пропусти мене, духу, бо зараз пізнаєш мій гнів!

Я завмерла.

— Я хочу її бачити!

Азраель, як завжди, відповідав незворушно:

— Його світлість…

— Якщо ти зараз же мене не пропустиш, то твоє потойбічне життя стане набагато цікавішим! В сторону, нечисть!

Я повільно кліпнула.

— Ой…

За дверима почувся ще один знайомий голос.

— Що тут відбувається?

Кайрон.

Я полегшено видихнула.

Даремно.

— Внучку!

Я застигла.

…

Внучку?

— Ба… а ти що тут робиш?

Моє серце зробило кульбіт.

Ні.

Ні-ні-ні.

Тільки не вона.

Я майже навшпиньки підкралася до дверей і, забувши про будь-яку гідність, щільно притиснула до них вухо.

Тиша.

Потім…

— Де вона?!

Все.

Кінець.

Це вона.

Принцеса де Валькор.

Сестра самого імператора.

Бабуся герцога.

І…

Моя особиста кара за письменницькі гріхи.

Я сама її вигадала.

Я сама зробила її характер таким…

Я заплющила очі. Пригадавши уривок з книги:

«…що навіть дракони переходили на інший бік дороги, коли бачили її».

У моїй книзі вона регулярно доводила до сказу Аурелію.

Захищала свого “бідолашного внучка”.

І нічого, що в того “бідолашного” було майже два метри зросту, гора м’язів і репутація найнебезпечнішого мага імперії.

Для неї він був маленьким хлопчиком.

А всі навколо — потенційною загрозою.

Особливо жіночої статі.

— Господи…

Я повільно сповзла спиною по дверях.

— Сашо…

Я подивилася кудись у стелю.

— Ну як? От як ти могла про неї забути? Ти ж її створила! Власноруч! З любов’ю!

Ще й сиділа тоді, така вся натхненна:

«О, яка ж колоритна бабуся вийшла! Читачі будуть у захваті!»

Мені зараз страшенно хотілося повернутися в той день, коли я писала цей розділ.

Підійти до себе.

Добряче дати собі по макітрі.

І сказати:

— Запам’ятай, Сашо! Найкращий другорядний персонаж — це той, якого ти потім не боятимешся зустріти!

За дверима знову гримнув владний голос: