17

Кайрон

Коли я подивився на дівчину, яка міцно спала, згорнувшись клубочком, то сам не помітив, як усміхнувся.

Дивно.

Останнім часом поруч із нею я посміхаюся значно частіше, ніж за останні роки.

Неспокійна.

Нестерпна.

І абсолютно непередбачувана.

Вона перевертала догори дриґом будь-яку розмову, сперечалася зі мною так, ніби ми знайомі вже багато років, а сьогодні ще й вирішила навчити мене… жіночої психології.

Я тихо хмикнув.

Сваха місцевого розливу.

Хто взагалі міг таке вигадати?

«Я автор цього світу…»

Я знову пригадав її слова.

Дивні.

Безглузді.

Неможливі.

І все ж…

Я не відчував у них брехні.

Ніколи.

Моя магія майже безпомилково відчувала неправду.

Я міг не знати мотивів людини.

Міг не розуміти, що вона приховує.

Але коли мені брехали…

Я це відчував.

Олександра не брехала.

Вона справді вірила кожному своєму слову.

— Герцогу… — ледь чутно прошепотіла вона крізь сон.

Повернулася на інший бік.

Пасмо волосся впало їй на обличчя.

Я вже простягнув руку…

І завмер.

Ні.

Лише короткий рух пальців.

Магія слухняно підхопила неслухняне пасмо й відвела його убік.

Ковдра сама підтягнулася до її плечей.

Я мовчки дивився на неї ще кілька секунд.

Небезпечно.

Вона починала займати мої думки.

Частіше, ніж мені хотілося б.

Я згадував її дивні жарти.

Її впертість.

Те, як вона без жодного страху дивилася мені просто в очі.

І те, як в кавʼярні без вагань вдарила графа стільцем.

Кутик моїх губ знову сіпнувся.

Такого я точно не очікував.

— Чому саме ти?.. — тихо промовив я.

Відповідь мала бути простою.

Бо вона пов’язана з Аль-Шараас.

Я відчував це майже так само чітко, як відчуваю магію.

Саме тому вона зараз тут.

Саме тому я не дозволю їй зникнути зі свого поля зору.

Поки не зрозумію…

Що відбувається насправді.

— Ти хоча б сама розумієш, у що втрутилася?..

Вона лише тихо зітхнула уві сні.

Я безшумно зачинив двері й рушив темним коридором.

— Азраелю.

Я навіть не обернувся.

— Невже ти думав, що я не помічу?

Запала тиша.

За мить зі стіни, просто крізь старий портрет, плавно вийшла знайома напівпрозора постать.

Дух склав руки за спиною.

— Я не шпигував, ваша світлосте.

— Ні?

— Спостерігав.

— Це звучить ще гірше.

Азраель ледь усміхнувся.

— Ви давно не усміхалися так щиро.

Я зупинився.

— І?

— Ваші почуття змінюються.

Я коротко видихнув.

— Неможливо.

— Через прокляття?

— Саме через нього.

Дух мовчав.

Я знав цей погляд.

Йому було що сказати.

— Але…

— Азраелю.

Я подивився на нього.

— Не починай.

— Ваша світлосте…

— Не змушуй мене згадувати, що я можу влаштувати тобі повторну смерть.

Азраель тихо засміявся.

— Уже не можете.

Я підняв брову.

— Справді?

На кінчиках моїх пальців спалахнула магія.

Дух навіть не здригнувся.

Лише посміхнувся ще ширше…

І розчинився в повітрі.

Коридором прокотився його голос:

— Добраніч, ваша світлосте.

Я похитав головою.

— Правильне рішення, Азраелю.

Пауза.

— Дуже правильне.

****

Голова боліла так, ніби по ній щонайменше тричі проїхався катафалк.

Повільно.

І для певності ще й дав задній хід.

Я ледь розплющила очі. Вірніше, я їх роздерла зусиллям волі.

Світло безжально різонуло по зіницях.

— Боже… — простогнала я. — Я знову померла?

— Ні, — пролунав поруч спокійний голос. — У вас лише похмілля.

Я завмерла.

Повільно повернула голову на голос.

І…

Мої очі стали круглими.

Переді мною стояв… бог.

Ні.

Це було втілення сексу і бажання водночас.

На цьому сексуальному божестві були лише легкі домашні штани, що трималися десь дуже низько на стегнах.

Занадто низько.

Набагато нижче, ніж дозволяла моя слабка після вчорашнього психіка.

Я мимоволі ковтнула.

Боги…

Оце так торс…

Ні.

Не торс.

Справжній витвір мистецтва.

У моєму світі, щоб мати таке тіло люди купували абонементи до спортзалу, наймали персональних тренерів і сиділи на курці з броколі.

А тут…

Воно просто ходить переді мною.

Живе.

Дихає.

Я різко підняла погляд на його обличчя.

І в ту ж секунду відсахнулася.

— Герцогу де Валькор?! — мало не пискнула я. — А ви чого це розгулюєте по будинку… в одних штанах?!

Кайрон навіть не подивився вниз.

Лише спокійно підняв брову.

— Це мій будинок.

— Це не відповідь!

І тут…

Я подивилася на ліжко.

На себе.

Знову на нього.

Мої думки, ще не відійшовши від ельфійського вина, рвонули галопом.

О ні.

Ні.

НІ!

— Ми що… — я різко сіла на ліжку. — Боги…

Я широко розплющила очі.

— У нас щось було минулої ночі?!

На губах Кайрона повільно з’явилася усмішка.

Та сама.

Небезпечна.

— Леді, — абсолютно спокійно промовив він. — Ви могли б уточнити, що саме маєте на увазі?

Я витріщилася на нього.

Та він же знущається!

— Ми спали разом?!

Я так голосно це вигукнула, що десь за дверима почувся гуркіт.

Наче хтось перечепився.

Кайрон навіть не здригнувся.

Лише втомлено потер перенісся.

— Азраелю?

Тиша.

Ні звуку.

— Негіднику, я ж просив не підслуховувати.

Із-за дверей одразу почувся абсолютно незворушний голос:

— А я й не підслуховую, ваша світлосте.

Кайрон повільно заплющив очі.

— Тоді як ти почув, що я зараз сказав?

За дверима запала коротка тиша.

— У мене дуже хороший слух.

— Треба це негайно виправити, — спокійно промовив Кайрон.