16

Останні кілька днів минули в суцільному хаосі.

Герцог надіслав повіреного зі шлюбним договором, після чого батько майже на пів дня зачинився з ним у кабінеті.

А я…

Я приречено збирала речі.

Якщо чесно, думки про переїзд хвилювали мене значно менше, ніж остання розмова з Кайроном.

Він знав.

Знав про Аль-Шараас більше, ніж мав знати персонаж в моїй книзі.

У нього були власні таємниці.

Власні мотиви.

І що найдивніше — вони існували ще до того, як я змінила сюжет.

Я сіла на край ліжка й потерла скроні.

Як таке взагалі можливо?

Невже разом із сюжетом почав змінюватися і сам світ?

Чи, може…

Він завжди був таким, а я просто бачила лише крихітний шматочок величезної картини?

— Леді?

До кімнати тихо зайшла Дебі.

— Вам допомогти зі зборами? Скажіть лише, що брати, а решту я спакую.

— Дякую, Дебі.

Я вдячно усміхнулася й знову поринула у власні думки, поки вона складала сукні до валіз.

Добре.

Треба мислити логічно.

Перше.

Чому сюжет змінився настільки, що Кайрон від самого початку знав, де знаходиться Аль-Шараас?

Друге.

Навіщо йому, щоб я жила в його маєтку?

І третє…

Я завмерла.

А що, якщо проблема взагалі не в ньому?

Що, якщо все пішло шкереберть тому, що я зламала головну сюжетну лінію?

Я різко випросталася.

Ну звісно!

У моїй книзі Кайрон мав закохатися в Аурелію.

Вони мали зустрітися.

Покохати одне одного.

Саме навколо них будувалася вся історія.

А що зробила я?

Заручилася з головним героєм сама.

Я аж ляснула себе долонею по лобі.

— Боже… Та це ж геніально!

Дебі здивовано обернулася.

— Леді?

— Якщо повернути все хоча б приблизно до початкового сюжету…

Я схопилася на ноги, вже не приховуючи усмішки.

— Треба просто познайомити Кайрона з Аурелією!

Ось воно!

Головна героїня навчається в столиці.

Герцог теж живе в столиці.

Потрібно лише допомогти долі зробити те, що вона й так мала зробити.

Я навіть відчула полегшення.

План здавався настільки очевидним, що я дивувалася, як не додумалася до нього раніше.

…Якби ж я тоді знала, якою наївною була.

****

Ми вийшли на подвір’я маєтку.

Літній вітер ледь колихав верхівки старих дерев, а сонце вже повільно ховалося за пагорбами, розливаючи золотаве світло по кам’яній бруківці.

Кайрон мовчки стояв трохи осторонь.

Не квапив.

Не нагадував, що нам час.

Просто чекав.

Батько підійшов до мене першим.

Я ще ніколи не бачила його таким…

Розгубленим.

Наче він не знав, що сказати.

Він міцно обійняв мене.

Так міцно, ніби хотів запам’ятати цей момент.

— Доню… бережи себе.

Я усміхнулася крізь дивний клубок у горлі й обійняла його у відповідь.

— І ти себе.

На мить заплющила очі.

Як дивно.

Ще зовсім недавно цей чоловік був для мене лише персонажем.

А тепер…

Мені зовсім не хотілося їхати.

— І пиши мені, — тихо сказала я.

— Писатиму.

— Часто.

— Дуже часто.

Я нарешті відступила на крок і подивилася на нього.

— Обіцяєш?

— Обіцяю.

Запала коротка тиша.

Саме та, коли вже все сказано, але відпустити людину все одно важко.

— Кхм…

Ми одночасно повернули голови.

Кайрон стояв, схрестивши руки на грудях.

На його губах грала ледь помітна усмішка.

— Насправді… — абсолютно спокійно промовив він. — Ви можете бачитися хоч щодня.

Я кліпнула.

— Перепрошую?

— Я можу встановити між маєтками постійний портал.

…

Я мовчки дивилася на нього.

Потім повільно перевела погляд на батька.

Потім знову на Кайрона.

— Тобто…

Я примружилася.

— Ми тут уже п’ять хвилин красиво прощаємося…

Показала рукою між собою й батьком.

— …а ви весь цей час знали, що ми можемо бачитися будь-коли?

— Так.

— І вирішили сказати про це тільки зараз?

— Ви були зайняті.

Я повільно заплющила очі.

— Герцогу де Валькор…

Важко зітхнула.

Батько не витримав і тихо засміявся.

— Доню…

Він усміхнувся, переводячи погляд то на мене, то на Кайрона.

— Здається, нудно вам удвох точно не буде.

— Це ще питання, кому саме не пощастило, — пробурмотіла я.

— Я все почув.

— На це й був розрахунок.

Кутик його губ ледь здригнувся.

Він зробив крок уперед і неквапливо підняв руку.

Повітря перед нами здригнулося.

Наче саме небо хтось провів невидимим лезом.

У просторі повільно розійшлася вузька срібляста тріщина, яка з кожною миттю ставала ширшою, доки не перетворилася на високу арку, заповнену мерехтливим світлом.

За нею вже не було подвір’я маєтку.

Там здіймалися світлі шпилі столиці.

Інше небо.

Інше повітря.

І зовсім інше життя.

Я ще раз міцно обійняла батька.

— До зустрічі.

— До зустрічі, доню.

Я зробила крок назад.

На мить зустрілася з ним поглядом.

Він усміхався.

Трохи сумно.

Але спокійно.

Наче був упевнений, що все буде добре.

Я глибоко вдихнула.

І переступила крізь портал.

Світ навколо розчинився.

На одну коротку мить зникли всі звуки.

Ніби саме повітря перестало існувати.

А вже за наступний подих мене огорнув зовсім інший запах.

Прохолодний.

Свіжий.

Із ледь відчутними нотками каменю після дощу.

Я розплющила очі.

Переді мною простягалася столиця.

****

Ми стояли перед величезним маєтком де Валькорів.

Я завмерла.

Це був не просто будинок.

Це була фортеця, яку хтось навчив бути красивою.

Світлий камінь, із якого були зведені стіни, виблискував у променях вечірнього сонця, а високі вежі здіймалися так високо, ніби торкалися самих хмар.

Жодної зайвої розкоші.