14

Коли стражники нарешті забрали графа, місто ще довго гуділо.

Люди перешіптувалися.

Озиралися.

Дехто відкрито проводжав нас поглядом.

Не буду навіть говорити, що для Говайна поява герцога де Валькора була майже такою ж неймовірною подією, якби в маленьке провінційне містечко на Землі раптом приїхала світова знаменитість.

Його впізнавали всі.

І тепер разом із ним дивилися й на мене.

Чесно…це вже починало дратувати.

— І як ви це тільки витримуєте? — не стрималася я.

— Що саме?

— Увагу.

Я кивнула на людей.

— Вас ніби постійно хтось розглядає. Оцінює. Обговорює. Від цього ж можна збожеволіти.

Він навіть не озирнувся.

Наче справді вже давно перестав помічати навколишній світ.

— З часом перестаєш звертати увагу.

Я тихо фиркнула.

— А я, навпаки, люблю тишу і коли мені хтось дивиться в спину…

Я важко видихнула.

— …відчуваю себе дуже некомфортно.

На його губах з’явилася майже непомітна усмішка.

Я вкотре подумала, що цей чоловік був до біса красивим.

Не тому, що мав правильні риси обличчя.

Хоча й це теж.

Не тому, що був високим.

Не тому, що будь-який кравець продав би душу, аби тільки цей чоловік став моделлю для нього.

А через дивну суперечність.

Кайрон де Валькор виглядав людиною, яка ніколи нікуди не поспішає.

У кожному його русі була стримана впевненість.

Спокій.

І сила.

Саме та сила, яка не потребувала демонстрації.

Вона просто була.

— Ходімо.

Він простягнув мені руку.

Я подивилася на неї з помітною підозрою.

Потім перевела погляд на нього.

— Це звучить підозріло.

— Справді?

— Після нашого знайомства я вже починаю боятися ваших слів “довіртеся мені”.

Його усмішка стала ширшою.

— Не хвилюйтеся.

Невелика пауза.

— Я вас не вкушу.

— Саме це зазвичай і кажуть люди, після яких починаються проблеми.

Він тихо засміявся.

Я все ж поклала свою долоню в його.

Його пальці м’яко, але впевнено зімкнулися навколо моєї руки.

Теплі.

У повітрі ледь помітно спалахнули сріблясті магічні нитки.

Вони закружляли навколо наших рук.

Світ здригнувся.

Наче хтось одним рухом струснув полотно реальності.

Повітря розчинилося.

Місто зникло.

І вже наступної миті…

я забула, як дихати.

Переді мною простягався світ, який неможливо було описати словами.

Ми стояли на широкій кам’яній терасі, що ніби виростала просто зі скелі.

А навколо…

гори.

Безмежні.

Величні.

Їхні вершини вкривав сніг, який виблискував так яскраво, ніби хтось обсипав його діамантовим пилом.

Легкий вітер приносив запах хвої.

Гірських трав.

І неймовірно свіжого повітря.

На самому краю скелі височіла вишукана ресторація.

Світлий камінь.

Великі панорамні вікна.

Відкрита тераса, над якою майоріли білі полотняні навіси.

Здавалося, вона не була збудована людьми.

Наче сама гора дозволила їй тут народитися.

Я мовчала.

Довго.

Дуже довго.

Бо будь-які слова здалися б образою для цієї краси.

— Ну що? — тихо запитав Кайрон. — Тут значно краще?

І лише зараз по-справжньому усвідомила, якою силою володіє чоловік, що стояв поруч.

Для нього розірвати простір було так само природно, як для мене — відчинити двері.

Магія, про яку люди складали легенди… для нього була буденністю.

Я повільно видихнула.

— Знаєте…

Мої очі все ще були прикуті до гір.

— Це неймовірно.

На губах Кайрона з’явилася ледь помітна усмішка.

— Я радий, що вам подобається.

Я ще раз окинула поглядом панораму.

— Що це за місце?

Він задумливо подивився на мене.

— Ви не знаєте?

Я похитала головою.

— Його немає у вашій книзі?

Я різко перевела на нього погляд.

І тільки тепер зрозуміла…

А справді.

Я ніколи не описувала цього місця.

Ніколи.

Жодним словом.

— Ні…

Я навіть розгубилася.

— Його не існувало.

Кайрон кілька секунд мовчав.

Його погляд ковзнув засніженими вершинами, ніби він і сам зараз дивився на них зовсім по-іншому.

— Це Альгея. Найвища вершина гірського хребта Тавари. Місце, куди я переношусь, коли хочу усамітнитися і дуже смачно поїсти.

Я мовчки слухала.

А всередині наростало дивне відчуття.

Наче під моїми ногами почала тріскатися земля.

— Я не розумію…

— Чого саме?

Я нарешті подивилася на нього.

— Якщо цей світ вигадала я…

Мій голос став тихішим.

— То як у ньому можуть існувати місця, яких я ніколи не створювала?

Вітер легко ворухнув його темне волосся.

Кайрон не відповів одразу.

Дуже довго дивився кудись удалину.

А потім тихо промовив:

— А що, якщо…

Він зробив коротку паузу.

— …це ніколи не був ваш світ?

Моє серце боляче стиснулося.

— Що?..

— Можливо…

Він говорив повільно.

— Ви не створили його, а лише…

Його очі зустрілися з моїми.

— …описали.

Світ навколо ніби на секунду стих.

Я навіть перестала дихати.

Ні.

Це неможливо.

Адже…

Я ж його вигадала.

Правда?

— Що ви маєте на увазі?

Він дивився на мене ще кілька секунд.

І раптом усміхнувся.

Занадто легко.

— Ви зголодніли?

Я недовірливо примружилася.

— Ви щойно перевернули весь мій світ догори дриґом…І тепер питаєте, чи я хочу їсти?

— Саме так.

— Ви зараз спеціально змінюєте тему?

— Можливо.

— Вам щось відомо.

— Можливо.

— Ви нестерпний.

— Це мені вже казали.

Я схрестила руки на грудях.

— Герцогу де Валькор, вам ніхто не пояснював, що ухилятися від відповіді — неввічливо?

Його очі весело блиснули.

— Олександро…

Коли він називав моє справжнє імʼя, то моє серце прискорювало ритм.