13

Що означало стати нареченою самого герцога де Валькора?

Це означало прокидатися з усвідомленням, що твоє ім’я тепер знають усі.

Це означало чути шепіт за спиною.

Ловити на собі оцінюючі погляди.

— Це вона?

— Наречена герцога де Валькора…

— Я думала, вона буде красивішою.

— Та звичайна.

— Сіра.

Я чула.

Звісно, я чула.

Люди чомусь завжди впевнені, що говорять достатньо тихо.

Ми з Дебі неспішно йшли вулицями Говайну. Після кількох днів у маєтку мені вже просто необхідно було вибратися кудись. Стіни почали тиснути сильніше, ніж усі проблеми, які навалилися на мене останнім часом.

Батько повідомив, що після підписання договору герцог бажає, аби я перебралася до столиці.

І це було…

Дивно.

Дуже дивно.

Коли Кассандра була заручена з графом Вейлмором, усе відбувалося так, як і належало в цьому світі.

Прогулянки.

Візити.

Світські вечори.

Постійний супровід.

Жодних натяків на спільне життя до весілля.

Я ж сама все це прописала.

А тепер Кайрон просто заявив:

«Ви переїдете до столиці.»

Наче це було найприродніше рішення.

Хоча…

Майже все, що він робив після нашого знайомства, не вписувалося в мій сюжет.

Після тієї розмови минуло кілька днів.

Я більше його не бачила.

І, на жаль, мала достатньо часу думати.

А для мене це було найнебезпечніше заняття.

Бо одне питання не давало мені спокою.

Чи не зробила я найбільшу помилку у своєму житті, коли розповіла Кайрону всю правду?

— Леді Кассандро…

Голос Дебі повернув мене до реальності.

Я подивилася на дівчину.

— Не звертайте уваги на злі язики.

У її голосі було стільки щирого співчуття, що мені стало тепло.

Вона справді думала, що мене засмучують чужі слова.

Я ледь усміхнулася.

Яка ж вона добра.

Якби Дебі знала, що відбувається в моїй голові, вона б переживала зовсім не через плітки.

— Дякую, — щиро відповіла я. — Але сьогодні я приїхала сюди зовсім не через них.

— А через що?

Я зупинилася.

Переді мною стояла невелика двоповерхова будівля зі світлими панорамними вікнами, темними дерев’яними дверима та золотою вивіскою.

«Золота стріла».

На мить я перестала дихати.

Боже…

Вона була точно такою…

Саме такою я її колись уявляла.

Ні.

Не уявляла.

Я її списала.

Зі своєї улюбленої пекарні вдома.

Саме там я сиділа годинами з ноутбуком.

Пила каву.

Сварилася з редакторкою.

Переписувала глави.

Вигадувала діалоги.

Саме там народився Кайрон де Валькор.

Саме там я придумала Кассандру.

Саме там з’явився Говайн.

Колись усе це існувало лише в моїй голові.

А тепер…

Я стояла перед дверима цього місця.

І досі не могла повірити, що воно справжнє.

— Леді?

Я кліпнула, повертаючись у реальність.

— Ходімо.

Щойно ми переступили поріг, мене накрив знайомий аромат.

Теплого тіста.

Вершкового масла.

Кориці.

Ванілі.

Карамелі.

Свіжоспеченого хліба.

Я мимоволі заплющила очі.

Запах дому.

Не цього світу.

Мого.

На одну коротку мить мені навіть здалося, що зараз задзвонить телефон.

Що редакторка напише:

«Сашо, фінал треба переписати.»

Я навіть тихо засміялася власним думкам.

— Вищі… — захоплено прошепотіла Дебі.

А я дивилася навколо.

І майже не вірила власним очам.

Ці полиці.

Ці столики.

Люстра.

Навіть колір штор.

Я пам’ятала, як придумувала кожну дрібницю.

Мені хотілося, щоб це місце було затишним.

Таким, куди хочеться повертатися.

Схоже…

У мене вийшло.

— Леді Кассандро!

Я повернула голову.

За прилавком стояв літній чоловік із добрими зморшками біля очей.

Старий Грін.

Власник пекарні.

Сам продавав випічку, а його дружина пекла її.

Я знала про нього все.

Бо сама колись вигадала його історію.

І від цього стало якось дивно.

— Давненько ви до нас не заходили, — усміхнувся він. — Радий вас бачити.

Я теж усміхнулася.

— Доброго дня, Гріне.

Будь ласка, запакуйте нам по одному кожного виду випічки.

Він здивовано підняв брови.

— Хочете нас сьогодні розорити?

— Можливо, — засміялася я.

За кілька хвилин на прилавку вже стояли два великі пакети.

Я взяла їх і простягнула Дебі.

— Це для твоєї родини.

Дівчина завмерла.

— Леді?..

— Навідай їх. Передай гостинці. А я трохи посиджу тут. Вип’ю свій улюблений напій. І нарешті з’їм щось солодке.

Очі Дебі миттєво наповнилися сльозами.

— Леді…

— Біжи.

Поки все гаряче.

Вона так міцно притиснула пакети до грудей, ніби я подарувала їй цілий світ.

— Дякую…

— І передавай привіт Грегорі.

Вона різко підняла голову.

— Ви пам’ятаєте?

— Звісно, — тепло посміхнулась їй.

Коли Дебі вибігла з пекарні, старий Грін тихо промовив:

— Вчинок, гідний справжньої леді.

Я лише похитала головою.

— Не перебільшуйте. Це просто маленький жест вдячності, — тихо відповіла я. — Мені будь-ласка цей десерт.

Показала я на десерт у вітрині.

Ніжний мигдалевий тарт із вершковим кремом, свіжою малиною та тонкими пелюстками карамелізованого мигдалю.

— І мій улюблений напій.

— Аурелійський еліксир, — закінчив за мене Грін.

— Саме він.

Колись я не захотіла називати його кавою.

Хотіла, щоб він звучав трохи чарівніше.

Напій із темно обсмажених зерен, які вирощували високо в горах Тавари.

Гарячий.

З густими вершками.

Із легкою шоколадною гірчинкою.

Маленька магія ранку.

Я сіла за улюблений столик Кассандри біля великого вікна.

Звідси відкривався вид майже на всю площу.

За кілька хвилин Грін поставив переді мною десерт і чашку.

Від Аурелійського еліксиру підіймалася тонка біла пара.