12

Погляд цього чоловіка чомусь учора витримати було легше, ніж сьогодні.

Можливо, тому що вчора я ще могла переконувати себе, що контролюю ситуацію.

Що я авторка.

Що я знаю його.

Його характер.

Його думки.

Його слабкості.

Але зараз…

Зараз Кайрон де Валькор дивився на мене так, ніби перед ним була не молода леді, яка просить допомоги.

А загадка, яку він збирався розгадати.

— І чому ви вирішили зробити мене своєю нареченою? — першою порушила я тишу.

Він не відповів одразу.

Лише склав руки на грудях, відкинувся у кріслі й уважно подивився на мене.

— Тому що мені цікаво.

Я ледь не закотила очі.

Звісно.

Найкраща відповідь від людини, яка звикла залишати за собою останнє слово.

— І що саме вас так зацікавило?

Кайрон трохи нахилив голову.

— З ким ви працюєте.

Пауза.

— Що приховуєте.

Його голос змінився.

У ньому більше не було легкої насмішки.

Тільки холодна впевненість.

— І краще, леді Блекторн, вам розповісти все самій, — тихо сказав він. — Перш ніж я дізнаюся правду.

Моє серце пропустило удар.

Чорт.

— Що ви маєте на увазі під «працюєте з кимось»? — я змусила себе говорити рівно. — Я прийшла до вас по допомогу.

На його губах з’явилася ледь помітна посмішка.

Не тепла.

Не весела.

Та, яка говорила: він уже знає більше, ніж показує.

— Або вас хтось до мене підіслав.

У кімнаті стало тихо.

Настільки тихо, що я почула власне серцебиття.

Кайрон повільно дістав щось із кишені.

Лист.

І поклав його на стіл між нами.

Я подивилася на нього.

— Що це?

— Відкрийте.

Я взяла лист.

Перше, що помітила — він був дивним.

Ніякої печатки.

Ніякого герба.

Жодного підпису.

Лише ім’я на лицьовій стороні.

Кайрон де Валькор.

Мої пальці стали холодними.

Я відкрила його.

І прочитала перший рядок.

А потім другий.

І кров ніби застигла у жилах.

«Містечко Говайн.

Прийом у мера міста.

Там ти дізнаєшся про те, що так довго шукаєш.

Розумієш, про що мова?

Якщо хочеш отримати зачіпку — будь на прийомі».

Я повільно опустила лист.

І вперше за весь час у цьому світі мені стало по-справжньому страшно.

Бо це означало лише одне.

Я була не єдиною людиною, яка знала майбутнє.

Я підняла очі на Кайрона.

А він уважно дивився на мене.

Ніби чекав.

Ніби хотів побачити не мою відповідь.

А мою реакцію.

І, здається…

Він її отримав.

У голові почали хаотично виникати десятки думок.

Як це можливо?

Хто міг знати, що я з’явлюся в цьому світі?

Хто міг знати, що саме я прийду до Кайрона?

Мені вже тоді здався дивним його приїзд до Говайну.

У моєму сюжеті цього не було.

Взагалі.

Отже…

Хтось змінював події?

Або…

Хтось знав більше, ніж мала знати я?

— Я чекаю, леді Блекторн.

Голос Кайрона вирвав мене з думок.

Я стиснула лист у руці.

— Я не знаю, що вам відповісти.

Це була правда.

— Але я не співпрацюю ні з ким, — продовжила я. — І поняття не маю, хто міг вам надіслати цей лист.

Його очі трохи звузилися.

Не від злості.

Від аналізу.

— Леді Блекторн…

Він говорив тихо.

Майже спокійно.

— Ви хоча б на секунду уявляєте, з ким зараз розмовляєте?

Від цих слів по моїй спині пройшов холод.

Не через погрозу.

А через те, наскільки впевнено він це сказав.

Без зарозумілості.

Без бажання налякати.

Просто як факт.

— Не змушуйте мене лізти вам у голову.

На секунду я забула, як дихати.

А потім мене накрило обурення.

— Ви не маєте права!

Мій голос став різкішим, ніж я планувала.

Кайрон навіть трохи здивувався.

— Справді?

— Я знаю закон, герцогу де Валькор.

Він повільно підняв брову.

— Не сумнівайтесь.

— І чому я не можу проникнути у ваші думки?

— Тому що я аристократка.

Я вже говорила впевненіше.

Згадуючи правила світу, який сама створила.

— Читати думки можна лише підозрюваним у злочинах, злочинцям або…

Я замовкла.

Надто пізно.

Я сама зрозуміла, що сказала зайве.

Кайрон це теж помітив.

Його погляд став гострішим.

— Або?

Тиша.

Я відчула, як серце почало битися швидше.

— Родині.

Слова прозвучали тихо.

— Близьким людям.

І в цей момент мене ніби вдарило.

Ось воно.

Ось справжня причина.

Ось чому він оголосив мене своєю нареченою перед всіма.

А тому що наречена — це найближча людина.

Та, до кого він отримає доступ.

Та, чиї думки він зможе прочитати.

— О, Вищі…

Мій голос зірвався.

— Леді?

У його голосі з’явилася насмішка.

— Ви зблідли.

Я різко піднялася з крісла.

Занадто різко.

Мені стало байдуже на етикет.

— Не підходьте до мене.

Він завмер.

Я сама чула, як швидко б’ється моє серце.

Мені потрібно було думати.

Але часу на це вже не залишилося.

— Тоді просто розкажіть мені всю правду.

Його голос був спокійним.

Холодним.

Таким, що не залишав місця для втечі.

Я невесело усміхнулася.

Отже…

Ось він.

Момент, коли я або остаточно збожеволію…

Або зроблю найбільшу помилку у своєму житті.

Я повільно сіла назад у крісло.

Взяла чашку чаю.

Він уже давно охолов.

Я зробила великий ковток.

Гіркий.

Холодний.

Саме те, що було потрібно, щоб хоч трохи заспокоїти тремтіння в руках.

Кайрон мовчки спостерігав за мною.

Не квапив.

Не перебивав.

Чекав.

Я поставила чашку на блюдце.

Підняла на нього очі.

— Мене звуть… Олександра Коваленко.

Тиша.

Він навіть не кліпнув.