11

— Леді Кассандро…

— Угу…

Я сильніше натягнула ковдру на голову.

Як же мені хотілося виставити за двері того, хто так безжально руйнував мій сон.

— Ще п’ять хвилин… — пробурмотіла я, навіть не розплющуючи очей.

— Леді, ви говорили це десять хвилин тому.

— То що? Мої п’ять хвилин мають право подовжуватися.

Дебі тихенько зітхнула.

— Ваш батько вже чекає…

— Нічого, — сонно буркнула я. — Хай почекає.

Перевернулася на інший бік.

— Я сплю.

У кімнаті запала коротка тиша.

— Але, леді…

Я невдоволено застогнала.

— Дебі…

— Ваш батько чекає… у компанії герцога де Валькора, який прибув до маєтку ще пів години тому.

Я різко відкрилаа одне око.

Світ одразу розплився переді мною.

— Чого?..

— Герцог уже пів години чекає на вас.

Я заплющила око знову.

— Цьому герцогу… — простогнала я в подушку. — Немає чим із самого ранку зайнятися, як мене турбувати?

— Леді…

У голосі Дебі почувся ледь стриманий сміх.

— Уже полудень.

…

Я мовчала.

Потім повільно відкрила друге око.

— Полудень?..

— Так, леді.

Я ще раз кліпнула.

Ні.

Очі категорично відмовлялися співпрацювати.

Здавалося, повіки важили кілограмів по десять кожна.

— Це якась змова…

Пробурмотіла я, намагаючись підвестися.

Безрезультатно.

Подушка виявилася значно переконливішою за будь-які мої наміри.

От що буває, коли власний мозок усю ніч замість сну вирішує влаштувати тобі конференцію на тему: «Сто один спосіб зіпсувати власний сюжет».

Здається, заснути мені вдалося лише під ранок.

І тепер організм справедливо вимагав компенсації.

На жаль…

Герцог де Валькор, схоже, не вважав здоровий сон поважною причиною для перенесення зустрічі.

— Передай йому…

Я знову впала обличчям у подушку.

— …що я померла.

Дебі кілька секунд мовчала.

— Леді…

— Що?

— Ви вже один раз померли.

Я завмерла.

Повільно відсунула подушку від обличчя.

Подивилася на служницю.

Вона перелякано затиснула рота долонею.

— Ой… вибачте… я…ви просто мені це вже казали…

Я кілька секунд дивилася на неї.

А потім не витримала й розсміялася.

Так голосно, що аж живіт заболів.

— Добре… — крізь сміх видихнула я. — Перемогла. Встаю…
 

****

За якихось п’ятнадцять хвилин я вже стояла перед дзеркалом.

Точніше…

П’ятнадцять хвилин героїчно намагалася прокинутися.

Вмивання.

Зачіска.

Плаття.

І ще хвилин п’ять, щоб морально змиритися з тим, що зараз доведеться зустрітися з Кайроном де Валькором.

Поки Дебі вправно застібала останні ґудзики на моїй сукні, я вкотре подумки подякувала самій собі.

— Молодець, Сашо…

Тихо пробурмотіла я.

— Хоч тут не схалтурила.

— Леді? — не зрозуміла Дебі.

— Та нічого.

Я лише усміхнулася.

Господи…

Як же я зараз дякувала собі за те, що, створюючи цей світ, категорично відмовилася від історичної «романтики».

Жодних дерев’яних ночов.

Жодних горщиків під ліжком.

Жодних слуг, які з самого ранку бігають із відрами окропу, щоб господарі могли хоча б умитися.

Ні.

У моєму світі були справжні ванні кімнати.

Гаряча вода.

Каналізація.

Туалети.

Навіть басейни в найбагатших маєтках.

І все це працювало завдяки магічним кристалам.

Бо якщо вже вигадувати світ…

То жити в ньому теж мало бути комфортно.

Саме історичний побут завжди псував мені враження від романів.

Красиві бали?

Так.

Карети?

Так.

Розкішні сукні?

Звичайно.

А ось носити відро через пів маєтку, щоб помитися…

Ні, дякую.

Тому я просто викреслила ці незручності зі свого світу.

І зараз була неймовірно вдячна собі за цю маленьку авторську примху.

— Заплющте очі, леді.

Дебі відкрутила кришечку невеличкої кришталевої баночки.

Кімнатою одразу розлився тонкий аромат жасмину й м’яти.

Вона обережно нанесла прохолодний крем мені під очі.

Я аж задоволено примружилася.

— Оце я теж гарно придумала…

— Що, леді?

— Нічого.

Крем був одним із найдорожчих косметичних засобів у Гуварі.

Створений на основі рідкісних магічних трав.

Знімав втому, набряки й навіть вирівнював колір шкіри буквально за кілька хвилин.

Коштував стільки, що за одну таку баночку звичайна родина могла жити кілька місяців.

Але родина Блекторнів могла дозволити собі подібну розкіш.

Я уважно подивилася на своє відображення.

Обличчя вже виглядало майже ідеально.

І чомусь це мене зовсім не потішило.

Я навіть важко зітхнула.

— А шкода…

— Що шкода? — здивувалася Дебі.

— Я вже сподівалася, що залишуся з такими синцями під очима, що герцог мене побачить…

Я зробила драматичну паузу.

— …злякається й утече.

Дебі здивовано кліпнула.

А я лише безнадійно похитала головою.

Бо правда була значно сумнішою.

Мені було страшно.

Не через нього.

А через питання, які він неодмінно поставить.

«Хто ваш інформатор, леді Блекторн?»

Це питання не виходило в мене з голови.

І найгірше…

Я не мала на нього відповіді.

Хоча пів ночі просиділа біля вікна, перебираючи сотні варіантів.

Я вигадувала імена.

Роди.

Таємні товариства.

Навіть створила в голові образ загадкового старого мага, який усе життя збирав заборонені знання, а перед смертю вирішив передати їх єдиній людині, якій довіряв.

Звучало непогано.

Навіть дуже непогано.

Настільки, що я сама майже повірила в цю історію.

Але була одна проблема.

Кайрон де Валькор теж мав би в неї повірити.

А цей чоловік не був наївним герцогом із романтичної історії, який почув красиву легенду і одразу кинувся рятувати прекрасну дівчину.

Ні.