10

Цієї ночі я так і не змогла нормально заснути.

Сон був уривчастим.

Тривожним.

Щоразу, щойно я заплющувала очі, переді мною знову й знову поставали картини вечора.

Поцілунок.

Здивований погляд батька.

Шоковані обличчя аристократів.

І Кайрон…

З його незворушною впевненістю, ніби все відбулося саме так, як він і задумав.

За вікном завивав вітер.

Його пориви билися об шибки, змушуючи старі дерева тихо шуміти в темряві.

Я загорнулася в теплу ковдру й підійшла до високого вікна.

Широке підвіконня було застелене м’якою подушкою.

Я сама колись придумала цю деталь.

Кассандра любила читати.

Могла годинами сидіти тут із книгою, забуваючи про весь світ.

Тепер це місце стало моїм прихистком.

Я підтягнула коліна до грудей і важко зітхнула.

— І чому мені тільки спало на думку вбити тебе?..

Тихо прошепотіла я, проводячи пальцями по холодному склу.

Колись це здавалося просто сюжетним рішенням.

Логічним.

Навіть красивим.

Саме смерть Кассандри мала змінити Аурелію.

Змусити її подорослішати.

Саме після цієї трагедії вона мала зустріти Кайрона.

Він не був із тих чоловіків, які знайомляться з юними леді на балах чи закохуються з першого погляду.

Йому потрібна була причина.

Сильна.

Болюча.

І я подарувала йому її.

Ціною життя молодшої сестри.

Я заплющила очі.

І тільки зараз згадала одну дивну річ.

Після смерті Кассандри книга чомусь перестала писатися легко.

Наче щось змінилося.

Кожен наступний розділ доводилося буквально витискати із себе.

Тоді я списувала це на втому.

А тепер…

Мені стало моторошно.

А що, як навіть тоді…

Я підсвідомо не хотіла її вбивати?

За вікном повільно плив круглий місяць.

Такий самий, як на Землі.

Я тихо засміялася.

— Ну хоч місяць залишився без змін…

Як не дивно, ця думка трохи мене заспокоїла.

Я завжди багато чого переносила зі свого світу.

Зоряне небо.

Пори року.

Дощ.

Сніг.

Навіть запах бузку навесні.

Але цивілізацію…

Ні.

Я навмисно відмовилася від неї.

Мені хотілося створити світ високих замків, карет, балів, дуелей, бібліотек із тисячами книг і людей, які ще вірили в магію більше, ніж у науку.

Світ, де магія була рідкісним даром, а не буденністю.

Світ, у якому головним залишалося не чаклунство.

А людські почуття.

Кохання.

Втрата.

Вірність.

Зрада.

Я сама так вирішила.

І тепер сама жила серед цього.

— Не кожен автор, вигадуючи власну історію, може одного дня прокинутися всередині неї…

Невесело всміхнулася я.

— Пощастило ж мені…

Усмішка швидко згасла.

Бо найголовніше питання залишалося без відповіді.

Що тепер?

Я вже змінила сюжет.

Дуже сильно.

Замість Аурелії поруч із Кайроном опинилася я.

Замість звичайної зустрічі — фіктивні заручини.

Замість передбачуваного майбутнього — суцільна невідомість.

Я більше не знала, що станеться завтра.

І це лякало.

Та ще сильніше мене лякала інша думка.

А якщо доля не любить, коли її обманюють?

Якщо смерть, від якої я втекла…

Просто знайде інший шлях?

Я відчула, як по спині пробіг холодок.

Може, не важливо, від чого помирає Кассандра.

Може, важливо лише те…

Що вона має померти.

— Дуже оптимістично, Сашо…

Пробурмотіла я сама до себе.

Голова вже буквально кипіла від думок.

І, як завжди, рука сама потягнулася туди, де в моєму світі лежали б блокнот і ручка.

Я завжди записувала все.

Ідеї.

Діалоги.

Зачіпки.

Теорії.

Достатньо було однієї фрази, щоб через місяць із неї народився цілий розділ.

Тепер же я завмерла.

Погляд ковзнув до письмового столу.

Ні.

У жодному разі.

— Не приведи Вищі, Дебі знайде мої записи…

Я нервово видихнула.

— …а потім покаже їх батькові.

Уявивши, як віконт Родерік читає нотатки на кшталт: «Я авторка цього світу», «Кайрон мав закохатися в Аурелію» чи «Кассандра за сюжетом повинна померти», я ледь не схопилася за голову.

— Ні…

Я похитала головою.

— Божевільною мене оголосять значно раніше, ніж отруять.

І, як не дивно, саме ця думка змусила мене вперше за ніч тихо засміятися.

Рівно на три секунди.

Бо потім у пам’яті сплив один-єдиний момент.

«Я знаю, де знаходиться артефакт роду де Валькор».

Моя усмішка миттєво зникла.

— Боже…

Я повільно схопилася за голову.

— Що я наробила?..

Я аж підскочила з підвіконня і почала нервово ходити кімнатою.

— Так, Сашо. Давай тепер спокійно…

Не допомогло.

— Ні, не спокійно! Який, до біса, спокійно?!

Я ж до нього навіщо йшла?

Яку саме угоду збиралася укладати?

Про що я взагалі мала його інформувати?

Про політику?

Про королівську родину?

Про змови аристократів?

Я ж ще дорогою на бал дала собі слово.

Ні слова про Аль-Шараас.

Ні слова.

Бо саме через цей артефакт Кайрон мав познайомитися з Аурелією.

Саме це було початком їхньої історії.

І що зробила я?

Через десять хвилин знайомства випалила йому назву артефакту.

— Геніально, Сашо…

Я театрально поплескала собі.

— Просто геніально.

Тепер інше питання.

Як Аурелія тепер взагалі має познайомитися з Кайроном?

Я завмерла.

…

Стоп.

Я повільно кліпнула.

А як вона взагалі повинна була з ним познайомитися…

Якщо Кассандра тепер не помре?

Повисла тиша.

Я відчула, як у мене починає смикатися око.

— Так…

Точно.

Це теж проблема.

Я знову заходила кімнатою.

Все швидше.

— Господи…

Я вже не просто змінила сюжет.

Я його підірвала.

Від початкової історії залишилися лише назви персонажів.