8

Нічне повітря одразу огорнуло мене прохолодою.

Після задушливого тепла бальної зали це було майже порятунком.

Тераса була порожньою.

Лише світло місяця, темний сад унизу і тиха музика, яка долинала крізь відчинені двері.

А потім я побачила його.

Кайрон де Валькор стояв біля кам’яної балюстради.

Сам.

Без свити.

Без лордів навколо.

Без десятків поглядів, які постійно супроводжували його.

Він дивився на місяць.

І в цей момент він здавався зовсім іншою людиною.

Не герцогом.

Не легендою.

Просто чоловіком, який на кілька хвилин дозволив собі побути на самоті.

Я зупинилася.

На мить забула, навіщо прийшла.

Бо це було…

Нереально.

Я стільки разів описувала його.

Створювала його образ.

Уявляла його зовнішність.

Його характер.

Його манери.

Але жоден опис не міг передати того, що я відчувала зараз.

Він був справжнім.

Не чорнилом на папері.

Не персонажем у файлі на моєму ноутбуці.

Людиною.

І від цієї думки по шкірі пробігли мурашки.

Я зробила крок вперед.

— Ваша світлосте.

Мій голос прозвучав тихо.

Але впевнено.

Він не одразу повернувся.

Лише через кілька секунд повільно перевів погляд на мене.

І я зрозуміла, чому в моїй книзі всі боялися цього чоловіка.

Не через титул.

Не через силу.

А через його присутність.

Його погляд був спокійним.

Глибоким.

Небезпечно уважним.

Наче він міг побачити набагато більше, ніж хотів показати.

Я раптом відчула себе маленькою.

Не слабкою.

Але такою, яка стоїть перед чимось набагато більшим за себе.

Його магія…

Я не могла її побачити.

Але могла відчути.

Наче повітря навколо нього було іншим.

— Ми знайомі?

Його голос був низьким і холодним.

Без грубості.

Без зверхності.

Просто відстороненим.

Звичайне питання.

Але мене воно вразило сильніше, ніж мало б.

Ми знайомі?

Я ледь не усміхнулася.

«Ти навіть не знаєш наскільки».

Ця думка промайнула в моїй голові.

Бо я знала його.

Я знала, що він ненавидить несправедливість.

Знала, що він приховує свою доброту за холодністю.

Знала, що він нікому не дозволяє наблизитися.

Знала його страхи.

Його слабкості.

Його минуле.

А він…

Він не знав навіть мого імені.

— Ні, ваша світлосте, — відповіла я.

І вперше за весь вечір мені довелося змусити себе не відвести погляд.

Бо переді мною стояв чоловік, який міг стати моїм порятунком.

А міг…

Стати ще однією людиною, яка не повірить мені.

Кайрон трохи нахилив голову, уважно розглядаючи мене.

— Тоді чому мені здається, леді…

Він зробив коротку паузу.

Його погляд став уважнішим.

Наче він не просто дивився на мене, а намагався розібрати на частини всі мої думки.

— …що ви прийшли сюди не випадково?

Чорт.

А ще я створила його до біса розумним.

Це я зараз особливо добре зрозуміла.

Кайрон де Валькор ніколи не був чоловіком, якого можна було обвести навколо пальця красивими словами.

Я сама написала його таким.

Він відчував брехню.

Помічав найменші зміни в поведінці.

Бачив те, що інші навіть не намагалися помітити.

І якщо я зараз почну вигадувати якусь дурну історію про те, як випадково опинилася на терасі…

Він зрозуміє.

Тому я вирішила зробити те, чого від мене ніхто не очікував.

Сказати правду.

Ну…

Принаймні її частину.

— Ви праві, — чітко сказала я.

Його брова ледь помітно піднялася.

— Мені потрібна ваша допомога, ваша світлосте.

Кайрон не відповів одразу.

Він лише трохи нахилив голову, розглядаючи мене з тією спокійною цікавістю, яка чомусь змушувала мене нервувати більше, ніж якби він був розлючений.

Наче перед ним стояла загадка.

А він не любив загадок без відповідей.

— Допомога…

Повільно повторив він.

— Від мене?

— Саме так.

Я намагалася говорити впевнено.

Але всередині кричала:

«Будь ласка, тільки не ускладнюй це, Сашо. Ти прийшла сюди домовлятися, а не провокувати найнебезпечнішого чоловіка світу.»

Кайрон ще кілька секунд мовчав.

А потім абсолютно спокійно сказав:

— Ви не в моєму смаку.

Я завмерла.

…

Що?

— Перепрошую?

Він навіть не змінив виразу обличчя.

— Я не бажаю бачити вас у своєму ліжку.

Світ на секунду зупинився.

А потім у мені щось вибухнуло.

— ЩО?!

Мій голос пролунав набагато голосніше, ніж дозволяв етикет.

Кайрон ледь помітно моргнув.

Мабуть, не очікував такої реакції.

— Ви…

Я зробила крок до нього.

— Ви зараз серйозно?

Вперше за весь вечір його ідеально спокійне обличчя дало маленьку тріщину.

Не багато.

Лише здивування.

— Я прийшла попросити про допомогу, а не тому, що мрію опинитися у вашому ліжку!

Я ледве стрималася, щоб не додати кілька слів, які точно не личили б леді Блекторн.

Але, чесно кажучи…

Я була дуже близька.

Кайрон уважно дивився на мене.

— Справді?

У цьому одному слові було стільки недовіри, що я ледве не втратила дар мови.

— Так, справді!

Я розвела руками.

— Ваша світлосте, повірте, якби моєю метою було спокусити вас, я б точно не починала розмову зі слів «мені потрібна ваша допомога».

Пауза.

Я зрозуміла, що сказала.

І тихо додала:

— Це, до речі, дуже поганий спосіб флірту.

Кайрон дивився на мене.

І вперше…

Я побачила щось схоже на зацікавленість.

Не холодну ввічливість.

Не нудьгу.

Справжню цікавість.

— Ви дуже дивна леді.

— Мені вже говорили.

— І вам це подобається?

Я задумалася на секунду.

— Чесно?

Я подивилася йому прямо в очі.

— У моїй ситуації я вже починаю вважати це перевагою.