7

Він навіть не помітив мене.

Жодного погляду.

Жодної зацікавленості.

Нічого.

Я стояла посеред залу в сукні, яку обрала спеціально для цього вечора, з ідеально продуманим планом у голові…

А герцог де Валькор навіть не знав про моє існування.

«Чудово, Сашо».

Я ледве помітно стиснула губи.

«Просто чудово».

У моїх книгах головні герої завжди з’являлися саме тоді, коли потрібно.

Він заходив у зал.

Вона піднімала очі.

Їхні погляди зустрічалися.

Час зупинявся.

Музика ставала тихішою.

Світ ніби зникав.

Ну звичайно.

Бо це була романтична сцена.

А тепер я опинилася всередині власної книги й зрозуміла одну маленьку деталь.

У реальному житті герцоги не стоять посеред залу, чекаючи, коли якась дівчина красиво підійде до них.

Вони розмовляють.

Їх оточують люди.

І їм байдуже, що якась письменниця з іншого світу має геніальний план врятувати своє життя.

До Кайрона вже підійшов мер Альдрен Лоран.

— Ваша світлосте, для мене велика честь приймати вас сьогодні.

Герцог лише ледь схилив голову у відповідь.

Ввічливо.

Стримано.

Саме так, як і личило людині його становища.

Навколо нього майже одразу почали збиратися люди.

Один за одним.

Лорди.

Радники.

Представники старих родів.

Кожен хотів хоча б кілька хвилин його уваги.

Не дивно.

Кайрон де Валькор був не просто герцогом.

Він був людиною, чиє ім’я знали в кожному куточку Абаросу.

Легендою, яка ходила серед звичайних людей.

І зараз ця легенда стояла в кількох десятках кроків від мене.

А я не мала жодного уявлення, як до неї підійти.

Просто чудово.

Саме в цей момент повз мене знову пройшов лакей зі срібним підносом.

Я навіть не думала.

Просто взяла келих.

Ну…

Для хоробрості.

Трохи.

Хоча, якщо чесно, після всього, що зі мною сталося, мені вже можна було пробачити один келих ігристого, або кілька келихів.

Я зробила маленький ковток і саме збиралася знову подивитися в бік герцога, коли почувся чоловічий голос.

— Леді Блекторн.

Я повернулася.

Переді мною стояв молодий чоловік у темному парадному костюмі.

Він був приємної зовнішності, з легкою усмішкою і впевненим поглядом.

— Чи не виявите ви мені честь потанцювати зі мною?

Я на секунду розгубилася.

Танець?

Зараз?

Мій мозок відразу почав рахувати варіанти.

Відмовити?

Неввічливо.

Погодитися?

А раптом я втрачу шанс підійти до Кайрона?

— Лорд Осбері, — тихо прошепотіла Вівьєн, нахилившись до мене. — Йди танцюй.

Я здивовано подивилася на неї.

— Серйозно?

Вона ледь стримувала сміх.

— Так. Бо якщо ти ще хвилину будеш дивитися на герцога, то або пропалиш у ньому дірку, або всі в залі зрозуміють, що ти теж у нього закохана.

Я ледь не вдавилася вином.

— Я?!

Вівьєн невинно знизала плечима.

— Не ти одна.

І вона непомітно кивнула в бік натовпу.

Я перевела погляд.

І тільки тоді зрозуміла.

Майже кожна жінка в залі дивилася на Кайрона.

Хтось відкрито.

Хтось крадькома.

Хтось робив вигляд, що слухає співрозмовника, але очі все одно поверталися до нього.

Вони дивилися на нього так, ніби перед ними був не чоловік.

А нагорода.

Я ледь усміхнулася.

Ну так.

Кайрон де Валькор.

Звичайно.

Навіть у моєму світі він мав би фан-клуб.

Я повернулася до лорда Осбері.

— З превеликим задоволенням.

Він усміхнувся й подав мені руку.

— Для мене це честь, леді Блекторн.

Ми вийшли на середину залу.

Музика змінилася.

Перші ноти мелодії розлилися під високою стелею, і пари одна за одною почали рухатися в танці.

Я чекала, що буду панікувати.

Що наступлю партнеру на ногу.

Що зганьблюся перед усією місцевою знаттю.

Але…

Моє тіло рухалося легко.

Наче пам’ятало кожен крок.

Звичайно.

Це ж тіло Кассандри.

Дівчини, яка народилася в цьому світі.

Я лише керувала ним.

— Ви сьогодні зовсім не схожі на ту леді Блекторн, про яку я чув, — сказав лорд Осбері.

Я підняла брову.

— І це добре чи погано?

Він усміхнувся.

— Поки що я не вирішив.

Я засміялася.

Але моя увага все одно поверталася до одного місця.

До чоловіка біля іншого краю залу.

До Кайрона.

Я танцювала.

Посміхалася.

Вела ввічливу розмову.

А в голові була лише одна думка.

Як?

Як мені підійти до людини, яка навіть не знає про моє існування?

Музика тривала.

Крок.

Поворот.

Усмішка.

А серце билося все швидше.

Бо разом із кожною хвилиною зменшувався час.

Я раптом усвідомила:

Кайрон міг поїхати будь-якої миті.

Він міг залишити бал.

І тоді мій єдиний шанс змінити майбутнє зникне разом із ним.

Я кинула швидкий погляд у його бік.

Він усе ще стояв серед чоловіків.

Спокійний.

Недосяжний.

Наче весь цей світ був йому байдужий.

— Тільки не йди…

Тихо прошепотіла я.

І сама здивувалася, наскільки сильно мені хотілося, щоб він почув.

— Ви щось сказали? — запитав лорд Осбері.

Я різко повернулася до нього.

— Ні-ні.

Я швидко усміхнулася.

— Просто… пити хочеться.

Геніальна відповідь, Сашо.

Просто блискуче.

Мабуть, у всій історії Абаросу ще не було леді, яка під час танцю з красивим лордом мріяла не про нього, а про те, щоб герцог не залишив бал.

На щастя, музика нарешті почала стихати.

Останні ноти розчинилися під високою стелею, і я ледве стримала полегшення.

Цей танець тривав не більше кількох хвилин.

Але для мене він відчувався як ціла вічність.

Я була впевнена, що мої ноги пам’ятали рухи краще за мене, але мої нерви точно не були готові до такого випробування.